Ричка В. Шлюб і подружнє життя у Київській Русі // Історія України. – 1997. – лист (№44)
Побут і звичаї людності Київської Русі губляться в яскравому плині подій і явищ давньоруської історії. Проте саме вони визначали основний зміст повсякденного життя середньовічної людини. Тому зрозуміло, що без осягнення найрізноманітніших сторін його укладу, зокрема і таких інтимних, як шлюб і сім’я, годі повно відтворювати виткане століттями полотно історичного буття давньоруського феодального суспільства.
Як відомо, у східних слов’ян напередодні утворення давньоруської держави головною формою суспільної організації були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень являло собою окрему етнічну групу з визначеною територією та властивими їй елементами культури, побуту, звичаїв. Основу внутрішньої соціально - економічної системи організації племінних союзів становила сільська община. Вона складалась з одного-двох чи більше селищ – „гнізд”, споріднених поселень, на яких проживало кілька великих патріархальних сімей. Велика сім’я – „рід” – була самостійним господарчим утворенням, яке об’єднувало три покоління: батьків, їхніх одружених синів та онуків. Такий великий шлюбно - родинний колектив з притаманними для нього виробничими та адміністративними функціями утворював основу (ядро) внутрішньої суспільної організації східного слов’янства в епоху родоплемінного ладу.
Дальший соціально – економічний розвиток східного слов’янства створював передумови для зародження соціальної нерівності, розкладу господарчих зв’язків великих та виділення малих сімей як окремих виробничих колективів. До їхнього складу входили об’єднані одним житлом батьки та їхні неодружені діти. Матеріали археологічних досліджень східнослов’янських поселень V – VIII ст. Засвідчують закріплення орних ділянок за окремими господарствами – „димами”, що особливо помітно для VIII ст. Про поступовий перехід від родового колективу до окремої сім’ї – „диму”, посилення господарчої самостійності останньої, зокрема про наявність у східних слов’ян внутрішньо племінного оподаткування „від диму”, повідомляють також літописи.
Ці два стадіально відмінні типи сімей, що склалися у надрах східнослов’янського суспільства співіснували і в давньоруську епоху. Проте основною виробничою спільністю вже тоді стала мала сім’я, яка наприкінці ХІ ст. Витіснила у цьому відношенні велику. Втративши свою господарчу і юридичну єдність, остання, однак, не відійшла назовсім у минуле. Вона продовжувала своє існування у формі своєрідної політичної та ідеологічної спільності малих сімей.
Внутрішня структура сім’ї, а також сам шлюб та норми подружнього життя у східнослов’янському суспільстві складалися й еволюціонували на основі місцевих культурних традицій. Шлюбно – сімейні відносини регулювалися виробленими у взаємодії сімейних колективів та органів публічної влади правовими звичаями. Поширеною формою шлюбу було тоді так зване „викрадання” нареченої. Змальовуючи побут і звичаї східного слов’янства напередодні об’єднання його у порівняно єдину Давньоруську державу, київський літописець ХІІ ст. Вказував на те, що у багатьох з відомих йому слов’янських племен відбувалися «... игрища межю селы, схожахуся на игрища, на плясанье и на вся бесовская песни, и ту умыкаху в жены собе, с нею же кто съвещашеся». Іншою ж архаїчною формою шлюбу було урочисте „приведення” відданиці у домівку нареченого. Подібний звичай побутував, зокрема у полян: « Не хожаше зять по невесту, но приводяху вечеръ, а завтра ношаху по ней, что вдадуче».
Із запровадженням християнства наприкінці Х ст. Шлюб і сім’я стали об’єктом особливої уваги з боку церкви, під впливом якої ці суспільні інститути розвивалися у майбутньому. Пристосовуючись до конкретно – історичних умов ранньосередньовічної Русі і шукаючи ефективних засобів до утвердження свого панування у феодальному суспільстві, вона прагнула підкорити своєму впливу насамперед повсякденне життя християнина.
Збагачена багатовіковим досвідом і традиціями християнська церква мала у своєму розпорядженні цілий арсенал засобів індивідуального впливу на людей. Одним з них стала практика покаяння і сповіді. Згідно з християнським віровченням покаяння – це „врачевство души”, очищення її від скверни. У пам’ятці ХІІІ ст. – так званому „Повчанні духовника сповідникам” зазначається, що „покаянне же не ино что есть, но воздыхание и слезы и труд, и еже зазирати себе и смерити душю свою постем и бдением и молитвою». Важливо підкреслити, що вже в ХІ ст. Церковні ієрархи постійно вимагали „мужеви с женою ... каятися у единого отца”. Це відкривало перед духовенством можливість проникнути у найпотаємніші глибини життя давньоруської сім’ї. Порівнюючи таїнство покаяння з найтоншим зондом, проникнутим у найменшу клітину давньоруського суспільства відомий дослідник Б. О. Романов справедливо зауважував: „Якби церква цілковито опанувала цим знаряддям, феодальне суспільство опинилося б справді міцно в її руках”. У житейських і сімейних справах церква керувалася біблійними правилами: апостольськими і соборними роз’ясненнями, постановами її авторитетних зверхників.
Крім привнесених церквою у життя давньоруського суспільства норм канонічного права з притаманною для нього системою епітимійних покарань на Русі було створено широку церковну юрисдикцію. Як довів Я. М. Щапов, вона охоплювала три великі аспекти: судочинство у певних справах над усім християнським населенням країни, право чинити суд над деякими групами цього населення (так звані церковні люди) у всіх справах та судову владу над населенням, яке проживало на землях, що знаходилися у феодальній власності церковних організацій. Внаслідок розмежування сфер компетенції між світськими органами державної влади і церквою у віданні останньої опинилося, зокрема, і право здійснювати судочинство у шлюбних та сімейних справах.
Формування норм шлюбного і сімейного права у Київській Русі відбувалося на основі взаємодії місцевих правових звичаїв і привнесених церквою християнських. Їх узаконення належить до середини ХІ ст. Зафіксовані у законодавчому кодексі князя Ярослава Мудрого („Устав князя Ярослава о церковных судах”), а пізніше й в інших зводах, вони своєрідно акумулювали багатовіковий досвід суспільного буття східного слов’янства. Давньоруське законодавство, на відміну від громадянського і сімейного права візантійських законодавчих зводів, таких, наприклад, як Еклога (VIII ст.) та Прохірон (ІХ ст.), якими за певні порушення передбачалися смертна кара чи покалічення, зберігало давньоруську систему покарань у вигляді грошових штрафів на користь єпископа.
Церква закріпила за собою насамперед монопольне право на утвердження шлюбу. Стаття 2 Уставу князя Ярослава передбачала суворі норми покарання за „викрадення” нареченої з метою нецерковного, язичницького шлюбу з нею: «Аще кто умчить девку или насилить, аже боярская дчи, за сорм еи 5 гривен золота, а епископу гривна золота; а менших бояр гривна золота, а епископу гривна золота; добрых людей за сором 5 гривен серебра, а епископу 5 гривен серебра; а на умычницех по гривне серебра, а князь казнить их». Незважаючи на високі розміри грошових стягнень, що накладалися за недотримання церковної форми шлюбу, це нововведення дуже повільно приживалося серед населення Київської Русі. Церковний обряд вінчання поволі розширювався переважно тільки у середовищі можновладців. Як засвідчують канонічні відповіді митрополита Іоанна ІІ, датовані 80 – ми роками ХІІ ст., «не бываеть на простых людех благословенье и венчанье, но боляром токмо и князем венчатися; простым же людем, яко и меньшице поимають жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем». Церква наполегливо домагалася викорінення стародавніх весільних звичаїв. У численних канонічних настановах та „заповідях” церковні ієрархи повчали, що: «… без венчания жен не поимати никомуж, ни богат, ни убог, ни нищь, ни работен. Без венчаниа бо женитба беззаконна есть и неблагословенна и нечиста».
Проте язичницькі форми шлюбу, зокрема переважно у віддалених від великих центрів сільських місцевостях, зберігалися протягом усього давньоруського періоду. У ХІІІ ст. Народні весільні звичаї побутували, наприклад, у Новгородській землі. Так, у настановах Владимирського собору 1274 р. вказувалося, що «в пределех новьгородьскых невесты водять к воде. И ныне не велим тому тако бытии; аще ли, то проклинати повелеваем». Не були поодинокими подібні випадки і в пізніший період середньовічної історії.
Наштовхуючись у судовій практиці на справи пророзлученн подружжя, шлюбний союз якого укладався за язичницькими звичаями, церква змушена була визнавати законність невінчального шлюбу. Це, хай і побічно, підтверджує стаття 17 Короткої редакції Уставу Ярослава, що передбачала покарання не тільки за розрив церковного, а й язичницького шлюбів. Щоправда, розмір грошових стягнень в останньому випадку був удвічі меншим: «Аще муж с женою по свое воли распуститься, епископу 12 гривен, а буде не венчальныи, епископу 6 гривен». У пам’ятках канонічного походження містяться настанови вищих церковних ієрархів. За якими дозволялось вінчати у церкві подружжя, що утворилось шляхом язичницького шлюбу і у якого вже навіть були діти. Наприклад, у „Повчанні” новгородського архієпископа Іллі 1166 р. зазначається між іншим: «Аже кто покается у вас, ти будеть не венчался с женою, но любо будеть в вечере привел, или умчал, или положил девку жене, любо съблялъся, то не мозите того тако оставити, но испытавше добро, оже хочеть ю водити жене, въведше в церковь, венчайте же, аче и с детьми». Отже, церква змушена була миритися з реаліями давньоруського життя й знаходити компромісні шляхи розв’язання проблем, що у ньому виникали.
У своїх поглядах на шлюб та подружнє життя церква керувалася нормами християнської моралі. Вони були спрямовані на укорінення в свідомості людей святості шлюбу, його непорушності, подружньої вірності та любові. Як справедливо зазначає Н.Л. Пушкарьова, основну увагу церковні ієрархи звертали на духовний бік шлюбного союзу – у подружню любов вони намагалися внести раціональний сенс, зв’язуючи її з любов’ю до Бога. В такий спосіб церква намагалася забезпечити своє панування над широкими верствами населення давньоруського феодального суспільства. Прищеплюючи у сімейному побуті морально – етичні основи християнського віровчення, вона об’єктивно сприяла зміцненню кожної окремої сім’ї та тривкості шлюбу.
Відповідно до існуючих вимог канонічного права, вироблених церквою, заборонялося брати шлюб людям, близьким за ступенем спорідненості до шостого коліна. Інакше кажучи, одружитися між собою могли брат з сестрою у четвертих. Крім того, двом братам чи сестрам не дозволялось одружуватись з особами, що були дітьми одних батьків. Про подібний випадок, зокрема, йдеться в пам’ятці, виникнення якої пов’язують з іменем митрополита Георгія (70 –ті роки ХІ ст.), - так званій «Заповеди ко исповедающимся сыном и дщерем»: «Аще кто зоветь попа на венчание брачное: услышить же брак законопреступен блудъмешение сиречь сестру умершея жены хотяша приати (виділено мною – Авт.) или … приношение принести сътворить. Аще услышить поп, бесерменин будеть с русскою, на иноязычницех митрополиту 50 гривен, а русскую понятии в дом церковныи».
Пам’ятки канонічного походження свідчать, що за подібні гріхи винуватців відлучали від церкви. В одному з номоканонів ХІV ст., наприклад, зазначається: «А женящися на иноверных дщеря й сыны таковыеда отлучатся лета 5. такожде же и попове иже венчаваять таковых и ти да отлучаться лета три вне церкви». Зауважимо, однак, що ці заборони не поширювалися на великокнязівські родини, члени яких досить часто укладали шлюбні угоди з представниками правлячих династій зарубіжних країн.
Феодально – корпоративний характер давньоруського суспільства унеможливлював шлюби між людьми, що належали до різних соціальних станів. Щоправда, у законодавчих кодексах Київської Русі правові норми, які б чинили перепони для таких шлюбів, не відклалися. Однак, церква відмовлялася освячувати, наприклад, шлюби можновладців з дівчатами. Що походити з інших суспільних верств. Коли ж такий шлюб, хай і неформально, укладався, то в подібних випадках селянки чи холопки ставали наложницями й називались „меншицями” або ”другою” дружиною феодала. Стаття 17-та Просторої редакції Уставу Ярослава велить: «Аще кто иметь две жены водити, митрополиту 20 гривен, а которая подлегла, тую пояти в дом церковныи, а первую жену держати по закону. Имеет ли лихо ею держати князью казнити». Отже, церква захищала прешу дружину. Боронила вона її і від зневажливого слова: «Аще кто зовет чюжую жену блядию, а будеть боярская жена великых бояр, за сором 5 гривен золота, а митрополиту 5 гривен золота, а князь казнить; а будеть меньших бояр – 3 гривны золота, а митрополиту рубль; селенце – 60 резан, а митрополиту 3 гривны».
Багатоженство не було популярним на Русі, а охоплювало лише верхні прошарки панівного класу, передусім, князівське середовище. Втім це явище засуджувалось і в ньому. Згадаймо, наприклад, невдоволення галицьких бояр позашлюбною пристрастю князя Ярослава Володимировича Осмомисла (1153 – 1187). Через його полюбовницю Настуську дружина Ярослава Ольга Юріївна виїхала з сином до Польщі. Пізніше бояри схопили Настуську і спалили.
Вільний селянин не міг одружитися на рабині без попередньої згоди на це її господаря. Вступаючи з нею до шлюбу, він також мав стати холопом. Рабиня ж діставала свободу, якщо господар її спокусив, і вона народжувала дитину: 2Аще кто с рабою своею блуд по нужи створить ти створить детищь да свободить робу ту». Отже, церква певною мірою впливала на соціальну стратиграфію давньоруського феодального суспільства.
Коли ж ніщо не стояло на заваді створенню сім’ї, розпочиналася підготовка до вінчання. Цікавою у цьому плані є канонічна настанова ХІІ ст.: «Аще ктохочеть женитися, дабы ся охабил блуда 40 дней, или за 50, то венчал бы ся. И дати причащения има; аще й опитемья, да последь дати». Весіллю передували заручини – змовини, які супроводжувалися святковим обідом в оселі батьків нареченої. Обов’язковою стравою на ньому був сир, який виносила до столу відданиця. Обрядом „краяння”, тобто розрізання сиру і паляниці на шматки, своєрідно скріплювалася угода про шлюб молодих. ЇЇ недотримання з боку нареченого розглядалися як вияв зневаги до дівчини й каралося грошовим штрафом: «Про девку сыр краявши, за сором еи 3 гривны, а что потеряно, тое заплатити, а митрополиту 6 гривен, а князь казнит». Суспільство було зацікавлене у тому, щоб дівчина вийшла заміж, оскільки за нормами давньоруського законодавства вона була позбавлена права на спадщину по смерті своїх батьків. Не випадково закон передбачав відповідальність останніх, коли дочка не виходила заміж, тобто змушував їх потурбуватися завчасно про долю дітей. Стаття 7-ма Просторої редакції Уставу Ярослава велить: «Аже девка засядет великых бояр, митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр гривна золота, а нарочитых людии – 12 гривен, а простои чади рубль». Ось чому, відмовившись від привселюдно взятого зобов’язання одружитись з дівчиною, наречений фактично позбавляв її можливості виділитися з батьківської сім’ї.
На заручинах батьки молодих домовлялися про розміри посагу, визначали день весілля тощо. З кінця ХІІІ ст. Досягнуті умови домовленості вже фіксувались шлюбною угодою (рядом), складанням його займалися свати. Втім ця традиція, очевидно, з’явилася раніше, принаймні вона могла побутувати серед панівної верхівки давньоруського суспільства. Ледь виразні її сліди простежуються в окремих списках Уставу Ярослава.
Церква суворо стежила за неухильним дотриманням, попри всі непередбачені обставини життя, домовленостей про шлюб. Заручившись з дівчиною, хлопець, хай примусом чи через інші причини мав одружитися з нею: «Аще кто девице обручену нужею иметь не леже ему иноя пояти, но ту иметь жену». Не можна було відвернути перспективу шлюбу заручених молодих людей і тоді, коли наречену зваблював інший. Незважаючи ні на що, вона мала стати дружиною того, хто заручився з нею: «Аще кто поимеет девицу обручився с нею и потом прельстит ее ище некто и осквернить я хотя я взяти тои не подобает не аще хощь пакы прьвыи обрячник ея тот, да возьмет я».
Як бачимо, незбереження дівочої незайманості церковні канони не вважали перешкодою до укладання шлюбного союзу. За втрачену непорочність накладалась лише епітимія: «Аще девица погубле девство на венчание причащаеться с мужем, год за се епитимьи». Інша річ, коли у незаміжньої жінки народжувалась дитина. У такому випадку її спостигала, за словами Я. М. Шаповалові, „громадянська смерть”, адже, відважившись на подібний вчинок, вона прирікала себе на ув’язнення до так званого „церковного дому” – закритої церковної установи монастирського типу. Стаття 5-та Просторої редакції Уставу Ярослава так передає цю норму: «Аще же девка блядеть или детяти добудет у отца, у матери или вдовою, обличившее, взятии ю в дом церковныи».
Вінчалися в часи найбільшого напливу людей до церкви, як правило, по обідні, одразу після літургії. Ця урочиста процедура відбувалася у головній частині християнського храму, поблизу вівтаря. Молоді стояли «пред церковными дверими мужь от десныя страна и жена от левыя». Потім священик брав «перстыни два злат и железныи полагает на десной стране Святыя Трапезы… вышед пред церковные двери даеть обручаемым по единой свещи горящей, знаменовав по трижды главы их». Після благословенної молитви нареченому одягалася золота обручка, а молодій – залізна. Священик «сплетаеть десные их руки друг другу и глаголит: Мир всем».
Після вінчання звичайно влаштовувалася весільна учта, на яку запрошувався і священик. Весілля супроводжувалося народними обрядами і ритуалами. На Русі були поширеними, зокрема, звичаї роззування чоловіка, посипання нареченої хмелем тощо. Нерідко під час весілля влаштовувалися Військові турніри або просто кулачні бої. Останні часто закінчувались трагічно для їх учасників. Подібні обрядові звичаї зафіксовані у статті 29-й Короткої редакції Уставу Ярослава, в якій визначалося покарання винним в загибелі людей під час цієї забави: «Свадебное и сгородное бои и убиство, аже что учинится и душегубъство, платят виру князю с владыкою наполы». Засуджуючи язичницькі ігрища і ритуали, церква відмовлялася ховати загиблих у таких турнірах людей поблизу християнського храму й творити над ними службу.
Відповідно до існуючих у Київській Русі церковноправових норм не дозволялося більше двох разів вступати до шлюбу. Священикам заборонялося благословляти такий союз. За порушення цієї настанови їм загрожувало відлучення від сану: « Иже 3-ю поял жену, и иереи благословил, ведая или неведая, да извержеться». Церковнослужителям заборонялось також відвідувати весільну учту двоєженця: «Поп да не ходить на брак ясти и питии женящегося вторую женою, покаяния требующа двоеженцю, что будеть поп предлагаяся яди троеженца а не венчаны да отлучается». Однак, не зважаючи на те, що церква не визнавала законним третій і наступний шлюби, вони були, очевидно, досить поширеними у житті давньоруського суспільства. Канонічні настанови приписували священикам не приймати у порушників цього правила „просфори”, а також накладати на них епітимію. У Візантії двоєженця карали батогами, а його дружину виганяли разом з прижитими нею дітьми.
Шлюбні узи церква проголошувала непорушними. Їх розривання допускалося лише у виняткових випадках і тільки після судового розгляду. Приводом для розлучення подружжя було, звичайно, перелюбство дружини. Цікаво, що подружня невірність чоловіка не давала підстав для розлучення. Церковноправові норми розлучення, що увійшли до складу Просторої редакції Уставу князя Ярослава, визнавали приводами для розлучення також лише провини дружини. Крім згадуваного вже перелюбства, до них відносилися і такі провини: «услышит жена от иных людей, что думати на царя или на князя, а мужу своему не скажет… аще подумает жена на своего мужа или зелием, или инеми людьми, или н мет, что ведати мужа еа хотят убити, а мужу своему не скажет. Аще без мужняя слова имеет с чюжими людми ходити, или питии, или ясти, или опроче мужа своего спати… опроче мужа своего ходити по игрищам или в дни, или в нощи… оже жена на мужа наведет тати (злодіїв – Авт.), велит покрасти, или сама покрадет».
Пам’ятки канонічного права містять свідчення і про інші приводи для розлучення. Одним з них була фізична нездатність чоловіка до шлюбу: «Ожели мужь на жену свою лазить без сьвета, то жена невиновата, идучи от него». Приводом для розлучення могли стати також матеріальні причини: «Яко не мочи мужю держати жены, или жена мужа, или долг много у мужа застанеть, а порты ея грабити начнеть, или пропиваеть». Життя створювало безліч ситуацій, через які сім’ї розпадалися.
Самочинне розривання шлюбу не допускалося. Якщо чоловік залишав сім’ю і створював нову, не освячену церквою, такий шлюб не визнавався, а чоловіка того змушували повернутися до першої дружини: «Аже муж оженится иною женою, а с старою не распустится, митрополиту вина, молодую понятии в дом церковных, а с старою житии». Якщо дружина покидала свого чоловіка і брала шлюб з іншим, останній також ніс відповідальність перед церковною владою. «Аже поидет жена от своего мужа за иными муж или имеет блясти от мужа, ту жену понятии в дом церковныи, а новоженя в продажи митрополиту». Пам’ятки канонічного права приписували жінкам терпляче чекати „отшедшю мужу” й зберігати подружню вірність.
Для того, щоб на законних підставах розірвати шлюб і створити нову сім’ю, чоловік має бути добре забезпеченою людиною. Адже залишаючи дружину без достатніх на те приводів, він змушений був виплатити їй велику матеріальну компенсацію, а також внести штраф на користь церковної влади. Розміри цих відрахувань залежали від соціального статусу подружжя: «Аще же пустить боярин жену великых бояр, за сором еи 300 гривен, а митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр гривна золота, а митрополиту гривна золота: а нарочитых люди 2 рубля, а митрополиту 2 рубля: простои чади 12 гривен, а митрополиту 12 гривен, а князь казнить». В такий спосіб церква намагалась зберегти сім’ю, змусити одуматися й відтак утримати в ній годувальника. Опікуючись справами сім’ї і шлюбу, церква у Київській Русі взяла під свій контроль і норми сексуальної поведінки людей. Насамперед, вона намагалася покласти край статевим зносинам між близькими родичами і свояками. Давньоруське законодавство, зокрема Устав князя Ярослава, містить ряд статей, що передбачають відповідальність за зв’язок („блудні”) між братом і сестрою, батьком і дочкою, свекром і невісткою тощо. За подібні порушення винуватці каралися грошовими штрафами (їх розмір сягали від 12 до 40 гривень) та епітимією. Відлучення від церкви загрожувало тому, хто „ с бесерменкою или с жидовкою блуд створить”, тобто вступить в інтимні стосунки з представниками нехристиянських віросповідань.
Основний зміст сповідних уставів та давньоруських пенітенціалів становить саме питання про дотримання етики сексуальних зв’язків. Які ж відхилення від встановлених церквою морально – етичних норм інтимного життя розглядалися нею як найбільш небезпечні?
Насамперед, це – розпуста. Церква вважала її найтяжчим з гріхів: «А всех же дел злых горшь есть блуд: всяк бо грех прочее тела есть, а блудем свое тело сквернить, тоя бо скверны». Розпусник в очах церкви виглядав гірше язичника. Священики могли відлучити блудника від церкви й відмовити рідним такої людини у відправі над нею похоронного обряду. Втім, то були здебільшого погрози, бо, слід думати, явище це було вельми поширеним серед різних соціальних верств населення Київської Русі.
Статеві зв’язки поза межами шлюбу церква вважала злочинними. У Візантії одружений чоловік за перелюбство отримував „для напучення” 12 ударів палицею, незважаючи на його соціальне походження та матеріальне становище. За зв’язок із заміжньою жінкою тамтешнім перелюбцям відрізали носи. У Київській Русі покарання за подібні вчинки були менш суворими. Стаття 8-ма Просторої редакції Уставу князя Ярослава відмовляє митрополиту у праві на отримання штрафу за подружню невірність чоловіка: «Аже муж от жены блядеть, митрополиту нет кун, князь казнить». Втім, в окремих редакціях цього законодавчого кодексу передбачалися грошові штрафи на користь церковної влади за цю провину. У пам’ятках канонічного походження містяться свідчення про те, що на порушників цієї церковної настанови накладалися також піст і епітимія: «Аще мужь блудить от жены или жена от мужа, или холостыи с мужатою женою, не ясти ни масла ни млека 40 дни, на 2 лет причастия не взятии, на год дары не имати, 40 дни егуанглия не целовати, говети 3 дни в нед.: в понед, в среду, в пяток от мяса й млека и от инея».
Чимала увага у давньоруських епітимійниках приділялася і проблемам сексуальних збочень. За нашими спостереженнями, у Київській Русі існували мало не всі відомі сучасній медицині їх варіанти. Проте у законодавчому кодексі відбилися тільки ті норми, що передбачали відповідальність за скотолозтво. Стаття 21-ша Просторої редакції Уставу князя Ярослава, зокрема, велить: « Аще ли кто с животиною блуд створит, митрополиту 12 гривен, а во опитемии и в казни». Візантії за таке порушення морально – етичних норм сексуальної поведінки людей оскопляли. Інші прояви сексуальної розбещеності або збочень, що мали місце у Київській Русі, каралися накладенням епітимій.
Церква несла в давньоруську сім’ю культуру фізіології статевих зносин. Так, вона вимагала утримуватися від зносин в окремі дні тижня, зокрема у п’ятницю, суботу і неділю, мотивуючи це тим, що „да аще зачне тили тать будеть или разбойник или блудник”. Подружжю заборонялося заходити у стосунки під час великих церковних свят – на Великдень, у великий і Успенський пости, від «мясного заговенья и до радуницы» тощо. Старання церковників у пропаганді заборон на статеві зносини між подружжям під час таких свят нерідко були надмірними і не діставали підтримки у людей. Цікаву замальовку такої ситуації містить, наприклад, „Повчання новгородського архієпископа Іллі „ (1166): «А се слышал же есмь оже друзии попы глаголять детям своим: «оли все говенье не лежите с женами, тъже дадим причастие», ть того не туть. А вы, попове будуче, оже всхочете служити коли, ть чи на много дний отлучаетеся от попадий своих?... в своей бо жене нетуть греха». Поступаючись перед людською слабкістю, церква поступово пом’якшувала своє ставлення до недотримання статевої чистоти і зменшила кількість заборонених днів. Так, єпископи приписували «в говенье добро бы блюстисяжены своея, но аще кто не можеть то 1-ю неделю й последнюю да сьблюдется». Після пологів дружини церква приписувала „ не совокуплятися с нею мужу 40 днеи. Аще нетерпелив то 20 днеи. Аще велми нетерпелив то 12 днеи”. Цим самим церковні ієрархи намагалися зміцнити свій вплив над сферою внутрішньо сімейних відносин й усунути приводи для подружньої зхради.
Не можна уявити повноцінну сім’ю без дітей. Дітородіння на Русі всіляко заохочувалось. Так, церква опікувалася вагітними жінками, охороняючи по можливості їхнє здоров’я. «А егда во утробе кая жена носить младенець не вели кланятися еи до земли, но токмо до пояса, аще и в великий пост. Мнозии бо вережаются, до земли кланяяся и младенец измещуть» - напучували священиків вищі церковні ієрархи. Натомість ними різко засуджувалися спроби жінок перервати вагітність: ”Всякая жена скажающи в собе отроча душегубица наречется”. Суворі дисциплінарні покарання церква накладала на тих жінок, які з цією метою використовували зілля чи зверталися до послуг знахарок – баб-шептух: „Аще кая жена зела ради извержеть 3 лета да покается”.
Принагідно зауважимо, що послугами ворожок або „зелейниц” жінки користувалися і в інших випадках, наприклад, шекаючи порятунку від безпліддя або щоб привернути до себе увагу коханого чоловіка. Для останнього випадку годилися такі інгредієнти, як молоко, мед, коріння, піт а також жіноче молоко. Приготований особливим чином відвар додавався чоловіку до страви. Іншим поширеним прийомом було давати йому випити води, якою жінки умивалися. На тих, хто у подібних випадках звертався за допомогою до знахарок, накладалась 6-денна єпітимія.
Таким чином, об’єктивно церква зміцнювала давньоруську сім’ю, сприяла утвердженню моногамії, тривкості шлюбу і подружньої вірності. Втягнувши сім’ю в орбіту свого впливу, церква допомагала державі зміцнювати своє панування над масою залежного населення.
Шлюб у Київській Русі
