Як відомо, на території Поділля проживали племена уличів і тиверців. Давайте спробуємо трохи розібратись у цій темі.
Для початку інформація щодо походження назви:
"В девятом и десятом веках в юго-западной области, о которой сейчас идет речь, проживали следующие русские племена: поляне, уличи и тиверцы. Поляне к этому времени занимали большую часть Киевской области, тиверцы - южную часть Бессарабии, а уличи - северную Бессарабию и южную часть Подольской области.
Само название, тиверцы, возможно, происходит от названия крепости Тура (Tvra, Turris), в которой император Юстиниан I разместил одно из антских племен, видимо, предков тиверцев. Название Тура, конечно, некоторым образом связано с античным названием Днестра Тирас, который упоминается Геродотом. Греческая буква (ипсилон), очевидно, использовалась, чтобы передавать звук, чуждый греческому языку. Первоначальное название происходит от иранского корня (tur или tvr). Следовательно, тиверцы (или турцы) были днестровским племенем.
Что касается уличей, в разных летописях их имя читается по-разному (уличи, улучи, угличи, улутичи, лютичи, лучане). Некоторые исследователи предпочитают форму "угличи", которую они выводят из русского слова "угол" и предполагают в соответствии с этим, что родина "угличей" находилась в южной части Бессарабии, известной как "Угол" между Прутом и нижним Дунаем. На первый взгляд, такое объяснение представляется правдоподобным, но против него есть несколько соображений. В первую очередь, в так называемой "Никоновской летописи" упоминается город уличей, Пересечень. Этот город, должно быть, располагался не в южной части Бессарабии, а в ее центре, к северу от Кишинева. Более того, "Никоновская летопись" говорит также, что изначально уличи жили в районе нижнего Днепра, а к западу от Днестра они двинулись позднее. "Никоновская летопись" однако, является поздней компиляцией (шестнадцатый век). Но вот еще одна причина, чтобы не помещать уличей в бессарабский "Угол": он с шестого века был занят тиверцами. Таким образом выясняется, что форма "угличи" не имеет достаточных оснований, а форма "улучи" или "уличи" оказывается предпочтительней. Название "улучи", возможно, происходит от русского слова "лука". В этой связи мы можем вспомнить излучину черноморского побережья между устьями Днепра и Днестра. Именно сюда Иордан помещает антов. "Antesvero. ..qua Ponticum mare curvatur, a Danastro extenduntur ad Danaprum". Улучи-анты во второй половине шестого века подвергались набегам кутригуров и аваров и, вероятно, были оттеснены в глубь материка, потеряв на какое-то время выходы к морю, но позднее, в седьмом и восьмом веках, они, должно быть, вновь появились на черноморском побережье. К концу восьмого века территорию нижнего Буга заняли мадьяры, которые веком позже, в свою очередь, вынуждены были двинуться на запад, чтобы дать место печенегам, теснящим их с востока.
Теперь обратимся к археологическим свидетельствам. Древности как уличей, так и тиверцев исследованы недостаточно. Район их первоначального поселения позднее "наводнялся" различными кочевыми племенами, главным образом тюркского происхождения, поэтому следов двух этих антских племен могло остаться немного и еще меньше обнаружено фактически. Автор первой летописи говорит, что в его время (одиннадцатый век) некоторые города уличей и тиверцев все еще существовали (суть грады их до сегодня). Ряд курганов, облицованных камнем, были раскопаны в южной части Подолии, они предположительно определяются как уличские. В этих курганах были обнаружены сосуды с останками, сожженные кости, вот почти и все".
Слов’яни Поділля та племена „Повісті временних літ”
"Основним джерелом для вивчення географії східнослов’янських племінних об’єднань є „Повість временних літ”. На перших сторінках свого літопису Нестор знайомить з назвами слов’янських племен та їх локалізацією. З нагромадженням археологічних матеріалів з’явилася можливість зіставити їх з літописними повідомленнями. Перші такі спроби на матеріалах локальних районів було зроблено ще в кінці ХІХ ст. Д. Я. Самоквасовим [192, с. 185 – 224], В. З. Завітневічем [100, с. 1 – 62] та ін. Зіставляючи археологічні матеріали давньоруського часу з назвами літописних племен, О. А. Спіцин дійшов висновку, що в „руських старожитностях (головним чином ХІ ст.) налічується стільки ж археологічних типів та районів, скільки літопис перелічує давньоруських племен. Географічне розташування цих районів відповідає повідомленням літопису…” [212, с. 338 – 339].
Однак не всі дослідники поділяли погляди О. А. Спіцина. В 1937 р. П. М. Третьяков виступив з критикою поглядів О. А. Спіцина. Він відстоював думку, що археологічну відповідність літописним племенам слід шукати в культурах другої половини І тисячоліття н.е., а матеріали ХІ – ХІV ст. не можуть служити джерелом до вивчення літописних племен, оскільки останні припинили своє існування з утворенням давньоруської держави [225, с. 38 – 51]. Навколо цього питання розгорнулася жвава дискусія [19; 226; 175], в результаті якої з’ясувалося, що для вивчення племен „Повісті временних літ” придатні як ранні, так і давньоруські матеріали.
П.М. Третьяков був правий у своїх висновках щодо південно-західної групи східнослов’янських племен. Дійсно, у археологічних матеріалах давньоруського часу племінні особливості південно-західних племен майже не відчуваються. Очевидно, це пояснюється центральним географічним положенням території, де протягом усього І тисячоліття н.е. відбувалися значні політичні зрушення, пов’язані з подіями „великого переселення народів”, вторгненням готів, гуннів, аварів, балканськими війнами, рухом слов’ян за Дунай тощо. За цих умов етнографічні особливості південно-західних племінних об’єднань поступово невілювалися. Тому їх важко простежити на пізніх археологічних матеріалах.
Локалізація земель південно-західних племен ускладнюється ще й тим, що древляни, дуліби (волиняни, бужани), тиверці, уличі та білі хорвати, на відміну від північних та східних племен, локалізуються менш чітко. Проте успіхи радянської археології у вивченні слов’янських пам’яток другої половини І тисячоліття н.е. дають підстави пов’язувати слов’янські пам’ятки на Волині з древлянами [184, с. 33 – 46], у Верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі – з дулібами [30, с. 65 – 71], в Молдавії (Нижнє Подністров’я) – з тиверцями [231, с. 250 – 259; 233, с. 235], в Потясминні – з уличами [42, с. 145 – 208]. З білими хорватами, очевидно, слід пов’язувати недавно відкриті Л. В. Вакуленко ранньосередньовічні пам’ятки типу Глибоке – Волосів на Прикарпатті.
Територія Поділля, що знаходилася в центрі розселення південно-західних племен, в племінному відношенні залишалася не атрибутованою. Згідно з літописними повідомленнями вважалося, що лише в Х ст. сюди з Середнього Подніпров’я пересилилися уличі [159, с. 13]. „Игор же сдяще в Киев княжа, и воюя на древлян и на углич. И б у него воевода именем Свнделдъ, и примучи углч, возложи на ня дань, и вдасть Свнделду. И не вдадяшется единъ град, именем Пересченъ, и сде около его три лта и едва взя. И бша сдяще углиц по Днпру вънизъ, и посемъ приидоша межи Бъгъ и Днстръ и седоша тамо” [144, с. 109].
Однак у інших літописних списках уличі і тиверці локалізуються в Подністров’ї: “А улучи и тиверци сдяху бо по Днстру оли до моря, и суть гради их и до сего дне, да то ся зваху от Грекъ Великая Скуфь” [159, с. 14]. Підкреслимо, що про уличів і тиверців у Подністров’ї згадується на перших сторінках Початкового літопису, де літописець спеціально розглядає географію племінних об’єднань. Це робить мало ймовірною помилку в такій їх локалізації.
Свідчення літописця про боротьбу Ігоря з уличами та переселення останніх слід, очевидно, тлумачити як відселення лише подніпровських уличів, які жили на південь від Києва, в межиріччя Південного Бугу і Дністра, зайняте одноплемінним населенням. З нагромадженням матеріалів третьої чверті І тисячоліття н.е. з території Поділля з’явилася можливість поставити питання про їх племінну належність на археологічну основу. Наявність на поселеннях в Городку, Кониливці, Семенках, Кисляку, о-ві Митківському та в інших місцях біконічного посуду зближує слов’янські старожитності Поділля з пеньківським ареалом слов’янських пам’яток Середнього Подніпров’я, для яких характерна біконічна кераміка. Д.Т. Березовець цілком слушно пов’язував ці старожитності з літописними уличами. В пониззях Дністра [183, с. 87, рис. 13, 1 – 9] і навіть у Подунав’ї [256, с. 251 – 259] теж трапляється біконічна кераміка ранньосередньовічного часу. Дослідники пов’язують її з тиверцями, які у культурному і племінному відношенні були дуже близькі до уличів. Підтвердженням цьому може бути і літописна традиція, яка ставить їх завжди поруч.
Наявність на ранньосередньовічних пам’ятках Поділля біконічних форм посуду, характерних для уличів і тиверців, та літописні повідомлення дають змогу ставити питання про те, що територія Поділля в другій половині І тисячоліття н.е. входила в ареал улицько-тиверського розселення.
У ранньосередньовічній кераміці з території Поділля є горщики струнких пропорцій з майже вертикальними, короткими вінцями, які найбільш характерні для корчацьких пам’яток Волині. Згідно з географією Початкового літопису, територія Волині пов’язується з древлянами. Наявність на Поділлі древлянських елементів можна пояснити тісними межплемінними контактами або пов’язувати з рухом слов’ян на Дунай. Поділля знаходилось на шляху просування древлян на Балкани, що неминуче приводило до проникнення елементів їх культури в середовище подністровських слов’ян."
Источник:
Приходнюк О.М. Слов'яни на Поділлі (VI - VII ст. н. е.). К.: "Наукова думка", 1975. - С. 76 - 78.
Уличі і тиверці
