[Рум]

Слов’яни Поділля та племена „Повісті временних літ”

"Основним джерелом для вивчення географії східнослов’янських племінних об’єднань є „Повість временних літ”. На перших сторінках свого літопису Нестор знайомить з назвами слов’янських племен та їх локалізацією. З нагромадженням археологічних матеріалів з’явилася можливість зіставити їх з літописними повідомленнями. Перші такі спроби на матеріалах локальних районів було зроблено ще в кінці ХІХ ст. Д. Я. Самоквасовим [192, с. 185 – 224], В. З. Завітневічем [100, с. 1 – 62] та ін. Зіставляючи археологічні матеріали давньоруського часу з назвами літописних племен, О. А. Спіцин дійшов висновку, що в „руських старожитностях (головним чином ХІ ст.) налічується стільки ж археологічних типів та районів, скільки літопис перелічує давньоруських племен. Географічне розташування цих районів відповідає повідомленням літопису…” [212, с. 338 – 339].

Однак не всі дослідники поділяли погляди О. А. Спіцина. В 1937 р. П. М. Третьяков виступив з критикою поглядів О. А. Спіцина. Він відстоював думку, що археологічну відповідність літописним племенам слід шукати в культурах другої половини І тисячоліття н.е., а матеріали ХІ – ХІV ст. не можуть служити джерелом до вивчення літописних племен, оскільки останні припинили своє існування з утворенням давньоруської держави [225, с. 38 – 51]. Навколо цього питання розгорнулася жвава дискусія [19; 226; 175], в результаті якої з’ясувалося, що для вивчення племен „Повісті временних літ” придатні як ранні, так і давньоруські матеріали.
П.М. Третьяков був правий у своїх висновках щодо південно-західної групи східнослов’янських племен. Дійсно, у археологічних матеріалах давньоруського часу племінні особливості південно-західних племен майже не відчуваються. Очевидно, це пояснюється центральним географічним положенням території, де протягом усього І тисячоліття н.е. відбувалися значні політичні зрушення, пов’язані з подіями „великого переселення народів”, вторгненням готів, гуннів, аварів, балканськими війнами, рухом слов’ян за Дунай тощо. За цих умов етнографічні особливості південно-західних племінних об’єднань поступово невілювалися. Тому їх важко простежити на пізніх археологічних матеріалах.

Локалізація земель південно-західних племен ускладнюється ще й тим, що древляни, дуліби (волиняни, бужани), тиверці, уличі та білі хорвати, на відміну від північних та східних племен, локалізуються менш чітко. Проте успіхи радянської археології у вивченні слов’янських пам’яток другої половини І тисячоліття н.е. дають підстави пов’язувати слов’янські пам’ятки на Волині з древлянами [184, с. 33 – 46], у Верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі – з дулібами [30, с. 65 – 71], в Молдавії (Нижнє Подністров’я) – з тиверцями [231, с. 250 – 259; 233, с. 235], в Потясминні – з уличами [42, с. 145 – 208]. З білими хорватами, очевидно, слід пов’язувати недавно відкриті Л. В. Вакуленко ранньосередньовічні пам’ятки типу Глибоке – Волосів на Прикарпатті.

Територія Поділля, що знаходилася в центрі розселення південно-західних племен, в племінному відношенні залишалася не атрибутованою. Згідно з літописними повідомленнями вважалося, що лише в Х ст. сюди з Середнього Подніпров’я пересилилися уличі [159, с. 13]. „Игор же сдяще в Киев княжа, и воюя на древлян и на углич. И б у него воевода именем Свнделдъ, и примучи углч, возложи на ня дань, и вдасть Свнделду. И не вдадяшется единъ град, именем Пересченъ, и сде около его три лта и едва взя. И бша сдяще углиц по Днпру вънизъ, и посемъ приидоша межи Бъгъ и Днстръ и седоша тамо” [144, с. 109].

Однак у інших літописних списках уличі і тиверці локалізуються в Подністров’ї: “А улучи и тиверци сдяху бо по Днстру оли до моря, и суть гради их и до сего дне, да то ся зваху от Грекъ Великая Скуфь” [159, с. 14]. Підкреслимо, що про уличів і тиверців у Подністров’ї згадується на перших сторінках Початкового літопису, де літописець спеціально розглядає географію племінних об’єднань. Це робить мало ймовірною помилку в такій їх локалізації.

Свідчення літописця про боротьбу Ігоря з уличами та переселення останніх слід, очевидно, тлумачити як відселення лише подніпровських уличів, які жили на південь від Києва, в межиріччя Південного Бугу і Дністра, зайняте одноплемінним населенням. З нагромадженням матеріалів третьої чверті І тисячоліття н.е. з території Поділля з’явилася можливість поставити питання про їх племінну належність на археологічну основу. Наявність на поселеннях в Городку, Кониливці, Семенках, Кисляку, о-ві Митківському та в інших місцях біконічного посуду зближує слов’янські старожитності Поділля з пеньківським ареалом слов’янських пам’яток Середнього Подніпров’я, для яких характерна біконічна кераміка. Д.Т. Березовець цілком слушно пов’язував ці старожитності з літописними уличами. В пониззях Дністра [183, с. 87, рис. 13, 1 – 9] і навіть у Подунав’ї [256, с. 251 – 259] теж трапляється біконічна кераміка ранньосередньовічного часу. Дослідники пов’язують її з тиверцями, які у культурному і племінному відношенні були дуже близькі до уличів. Підтвердженням цьому може бути і літописна традиція, яка ставить їх завжди поруч.

Наявність на ранньосередньовічних пам’ятках Поділля біконічних форм посуду, характерних для уличів і тиверців, та літописні повідомлення дають змогу ставити питання про те, що територія Поділля в другій половині І тисячоліття н.е. входила в ареал улицько-тиверського розселення.

У ранньосередньовічній кераміці з території Поділля є горщики струнких пропорцій з майже вертикальними, короткими вінцями, які найбільш характерні для корчацьких пам’яток Волині. Згідно з географією Початкового літопису, територія Волині пов’язується з древлянами. Наявність на Поділлі древлянських елементів можна пояснити тісними межплемінними контактами або пов’язувати з рухом слов’ян на Дунай. Поділля знаходилось на шляху просування древлян на Балкани, що неминуче приводило до проникнення елементів їх культури в середовище подністровських слов’ян."

Источник:
Приходнюк О.М. Слов'яни на Поділлі (VI - VII ст. н. е.). К.: "Наукова думка", 1975. - С. 76 - 78.