Показати повідомлення окремо
Старий 08-01-2008, 18:04   #1
Etna
Аркона, м. Вінниця
 
Реєстрація: Jul 2007
Повідомлення: 169
Etna стоит на развилке
За замовчуванням Шлюб у Київській Русі

Ричка В. Шлюб і подружнє життя у Київській Русі // Історія України. – 1997. – лист (№44)

Побут і звичаї людності Київської Русі губляться в яскравому плині подій і явищ давньоруської історії. Проте саме вони визначали основний зміст повсякденного життя середньовічної людини. Тому зрозуміло, що без осягнення найрізноманітніших сторін його укладу, зокрема і таких інтимних, як шлюб і сім’я, годі повно відтворювати виткане століттями полотно історичного буття давньоруського феодального суспільства.
Як відомо, у східних слов’ян напередодні утворення давньоруської держави головною формою суспільної організації були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень являло собою окрему етнічну групу з визначеною територією та властивими їй елементами культури, побуту, звичаїв. Основу внутрішньої соціально - економічної системи організації племінних союзів становила сільська община. Вона складалась з одного-двох чи більше селищ – „гнізд”, споріднених поселень, на яких проживало кілька великих патріархальних сімей. Велика сім’я – „рід” – була самостійним господарчим утворенням, яке об’єднувало три покоління: батьків, їхніх одружених синів та онуків. Такий великий шлюбно - родинний колектив з притаманними для нього виробничими та адміністративними функціями утворював основу (ядро) внутрішньої суспільної організації східного слов’янства в епоху родоплемінного ладу.
Дальший соціально – економічний розвиток східного слов’янства створював передумови для зародження соціальної нерівності, розкладу господарчих зв’язків великих та виділення малих сімей як окремих виробничих колективів. До їхнього складу входили об’єднані одним житлом батьки та їхні неодружені діти. Матеріали археологічних досліджень східнослов’янських поселень V – VIII ст. Засвідчують закріплення орних ділянок за окремими господарствами – „димами”, що особливо помітно для VIII ст. Про поступовий перехід від родового колективу до окремої сім’ї – „диму”, посилення господарчої самостійності останньої, зокрема про наявність у східних слов’ян внутрішньо племінного оподаткування „від диму”, повідомляють також літописи.
Ці два стадіально відмінні типи сімей, що склалися у надрах східнослов’янського суспільства співіснували і в давньоруську епоху. Проте основною виробничою спільністю вже тоді стала мала сім’я, яка наприкінці ХІ ст. Витіснила у цьому відношенні велику. Втративши свою господарчу і юридичну єдність, остання, однак, не відійшла назовсім у минуле. Вона продовжувала своє існування у формі своєрідної політичної та ідеологічної спільності малих сімей.
Внутрішня структура сім’ї, а також сам шлюб та норми подружнього життя у східнослов’янському суспільстві складалися й еволюціонували на основі місцевих культурних традицій. Шлюбно – сімейні відносини регулювалися виробленими у взаємодії сімейних колективів та органів публічної влади правовими звичаями. Поширеною формою шлюбу було тоді так зване „викрадання” нареченої. Змальовуючи побут і звичаї східного слов’янства напередодні об’єднання його у порівняно єдину Давньоруську державу, київський літописець ХІІ ст. Вказував на те, що у багатьох з відомих йому слов’янських племен відбувалися «... игрища межю селы, схожахуся на игрища, на плясанье и на вся бесовская песни, и ту умыкаху в жены собе, с нею же кто съвещашеся». Іншою ж архаїчною формою шлюбу було урочисте „приведення” відданиці у домівку нареченого. Подібний звичай побутував, зокрема у полян: « Не хожаше зять по невесту, но приводяху вечеръ, а завтра ношаху по ней, что вдадуче».
Із запровадженням християнства наприкінці Х ст. Шлюб і сім’я стали об’єктом особливої уваги з боку церкви, під впливом якої ці суспільні інститути розвивалися у майбутньому. Пристосовуючись до конкретно – історичних умов ранньосередньовічної Русі і шукаючи ефективних засобів до утвердження свого панування у феодальному суспільстві, вона прагнула підкорити своєму впливу насамперед повсякденне життя християнина.
Збагачена багатовіковим досвідом і традиціями християнська церква мала у своєму розпорядженні цілий арсенал засобів індивідуального впливу на людей. Одним з них стала практика покаяння і сповіді. Згідно з християнським віровченням покаяння – це „врачевство души”, очищення її від скверни. У пам’ятці ХІІІ ст. – так званому „Повчанні духовника сповідникам” зазначається, що „покаянне же не ино что есть, но воздыхание и слезы и труд, и еже зазирати себе и смерити душю свою постем и бдением и молитвою». Важливо підкреслити, що вже в ХІ ст. Церковні ієрархи постійно вимагали „мужеви с женою ... каятися у единого отца”. Це відкривало перед духовенством можливість проникнути у найпотаємніші глибини життя давньоруської сім’ї. Порівнюючи таїнство покаяння з найтоншим зондом, проникнутим у найменшу клітину давньоруського суспільства відомий дослідник Б. О. Романов справедливо зауважував: „Якби церква цілковито опанувала цим знаряддям, феодальне суспільство опинилося б справді міцно в її руках”. У житейських і сімейних справах церква керувалася біблійними правилами: апостольськими і соборними роз’ясненнями, постановами її авторитетних зверхників.
Etna поза форумом   Відповісти із цитуванням