[Etna]

Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К.: „Либідь”, 1993. – с.189 - 196

ДМИТРО АНТОНОВИЧ
ПЕРЕДХРИСТИЯНСЬКА РЕЛІГІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Дати характеристику української передхристиянської релігії надзвичайно важко. Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в джерелах дуже сумнівних. Почати з того, що автори всіх старих літературних пам'яток були християни і з ненавистю ставилися до віри старої часів передхристиянських. Крім того, часто буває важко установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні, а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни, вважали потрібним згущувати фарби щодо «нечестія і поганства» старих часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів, найменше журячись правдоподібністю своїх полемічних випадів проти поганства. Так само діяли і пізніші редактори, що перередагували старіші літописні списки.
Взагалі старі літературні твори, з яких доводиться здобувати відомості про стару передхристиянську віру українців,— це пам'ятники, або літописні, або проповіді проти власне вже не «поганства», а двовір'я, себто призначені для християн, які побіч Христової віри не позбулися старих — передхристиянських обрядів. Ці проповіді здебільшого постали в XII столітті, але дійшли до нас в пізніших списках не раніше XIV століття. Літописи теж, як відомо, підлягали літературним редакціям, вставкам і переробкам; при тому треба пам’ятати, що і перші автори, і пізніші редактори, компілятори, переписувачі однодушно були тенденційно настроєні проти поганства. Нарешті, при бідності і непевності наших відомостей про стару релігію може певним джерелом бути і такий чисто літературно-поетичний твір нашої старої письменності, як „Слово о полку Ігоревім”, адже воно є пам'ятником по-християнськи настроєного дружинно-придворного середовища, автор його, а може, автори різних частин цього твору, були християни-книжники, теж не ворожі християнським тенденціям. Отже, непевність і тенденційність всіх відомостей про передхристиянську релігію стоять поза всяким сумнівом.
Але на цьому не край. Коли б тільки це, то обережною і витриманою критикою та розбором, може, удалося відділити автентичне від пізніших вставок, правду – від тенденційного вигадування. Та трудність ускладнюється ще тим, що спочатку у християнських письменників панував погляд, що передхристиянські боги — це біси та що про них зовсім не благочестиво згадувати, і тому ті письменники, що могли ще знати про стару релігію уникали про неї оповідати. Коли згодом пізніше погляд на передхристиянську релігію трохи зм'якшився і в старих богах бачили вже не бісів, а «тварі», тобто речі або тварини, створені єдиним Богом і нечестиво нерозумним темним людом обожествлені, то в ті часи вже автори, що припускали можливість писати про поганську віру, щоб її поборювати, фактично вже тієї віри самі не знали, або в ліпшому разі мали поняття про зовнішні вияви поганського культу, але зовсім не були освідомлені ні про внутрішній сенс, ні про зміст поганських вірувань. Так що до успособленої тенденційності старих джерел прилучається ще й ігнорація авторів тих джерел.
При такому стані може найбільше цінними моментами в старих записах про передхристиянську віру є ті, в яких не йде мова про стару віру, про старих богів, але де оповідається про якусь важнішу подію історичного значення, а згадка релігійного характеру приходить, так би мовити, для самого автора непомітно без того, щоб він на цьому уступі запису спеціально спинив свою увагу. До таких записів відносяться в літописі оповідання про договори з греками.
Тут, зрозуміло, всю увагу автора звернено на те, щоб оповісти про самий договір; а в кінці, як деталь, сказано, що царі візантійські на вірність договору цілували хрест, а Олег із дружиною ходили на роту і клялися своєю зброєю і Перуном, богом своїм, і Волосом, „скотьїм богом”. Це сказано про договір 907 року. Про договір 945 року розповідається знову докладно, а в кінці описується присяга, що Ігор, прийшовши „на холми, де стояв Перун”, клявся на зброю і золото, а християнську Русь водили присягати до церкви Св. Ільї. Нарешті, так само в договорі 971 року Святослав клявся в ім’я Перуна і „Волоса, бога скотья”. Це, власне, може і всі автентичні відомості, які маємо про стару віру, і назви двох богів - Перуна та Волоса, - очевидно, головніших богів, іменем яких князі і дружина клялися. Решта імен старих богів, що зустрічаються в літописах, правдоподібно, пізніші вставки і взагалі – матеріал сумнівний. Із наведених же вище відомостей про три договори з греками можна зробити ніби висновок, що бог Перун був головним богом князя і дружини, і ним клянуться князі з дружиною. В 945 р. Ігор клянеться тільки Перуном. А в 945 і 971 роках Олег і Святослав клянуться, крім Перуна, ще й „Волосом, богом скотьїм”. Обидва рази пояснення, додане до Волоса, що він „бог скотій”, здається, треба розуміти в тому сенсі, що скотина тоді була, так би мовити, „монетна одиниця”; замість відсутніх грошей рахували на скотину.Отже, Волос був свого роду Меркурієм, богом торгівлі, головним богом купці», і договори, що мали торговельний характер, мусили бути скріплені, крім військового елемента - князя та дружини, що клялися іменем Перуна, ще й торговим елементом із клятвою на головного бога торгівлі — «Волоса, скотья бога».
Коли вищеприведені міркування можуть здаватися дещо хиткі, то всі інші здогади про стару релігію українського народу ще менше певні; а оскільки опрацювання і досліди над, виясненням тої релігії все ж проводяться досить енергійно, то із обережності краще подати деякі думки і висновки окремих дослідників, не беручи відповідальності за їх непомильність.