Боги...
 

Божество града Аркона Световид
так что...
СВЕТОВИТ и/или Белобог
Svantevit – явий ("добрый") бог, бог плодородия согласно чешскому средневековому словарю "Mater Verborum" — "Ares, bellum", "Mavors: Mavortem poete dicunt martem", где он уподоблен также богу войны Аресу. В том же источнике: "Belboh: Белъбогъ - beel, baal".
Бог, противостоящий Чернобогу, одна из сторон Рода.
Свентовит, Святовит, Световик, Светич – бог Белого света, верховный бог западно-славянского пантеона, бог-всадник, сражающийся с Тьмой. Упомянут в "Славянской хронике" Гельмольда, подробно описан у Саксона Грамматика в "Деянии данов", как главный бог, "бог богов", “самый убедительный в ответах”. Именно он чаще всего подразумевается под именем Белобог у славян, функционально соотносим с Аполлоном, т.е. тем самым Атремидом-Артемидом, братом Артемиды-Роженицы.
"Отсюда злого бога Дьяволом и Чернобогом, то есть Черным богом, доброго же Белбогом, то есть белым богом называли. Фигуру этого идола, высеченную в камне, можно поныне видеть на Руяне, на полуострове Виттов, в народе именуемую как Виттольд, как бы "Древний Вит". С большой головой, густой бородой он сокрее выглядит чудовищем, чем вымышленным богом" ("История Каменской епархии", 17 век). А веком ранее сообщалось: "Изображение идола Руяны, высеченное на камне, можно видеть в селе Альтенкирхен, в притворе храма. Более похожего на чудовищного злого демона, чем на какого либо бога; прежние жители острова называли его Святовитом, нынешние же Витольдом." (Давид Хитреус. Саксонская хроника, 16 век). Таким образом Световит и Белобог - это одна и та же суть, но под разными именами Единого доброго бога.
Сопоставляя Черного и Белого богов Петр Альбин в “Миснейской Хронике” (1590 г.) свидетельствует еще об ином имени бога света: “XI. Чернобог был черный бог; подобно как Ютробог - бог зари. Несомненно, почитался и подобный бог, который, вероятно, означал утреннюю зарю.”
Свентовит — предсказатель и податель земных благ - урожаев, святилище Арконы знаменито тем, что жрецы предсказывают будущее (гадая по поступи коня и рогу).
Арконскому кумиру, согласно Саксону Грамматику, "давала дань вся Славянская земля". О ругах или руянах у Гельмольда в "Славянской Хронике", которым и принадлежал храм Свентовита, сообщается как о племени, что пользуется наибольшим уважением у прочих славян, жреца там чтили превыше князя, а без решения ругов, близких к богам, ничего не предпринималось в общественных делах согласно уже Адаму Бременскому . Можно предположить, что он законотворец, как и Аполлон у греков. Френцель говорит о нем, как о “De Svantevito, Deo Soraborum Slavorumque supremo”
Свентовит отождествлен с четырехликим изображением верхнего яруса Збручского кумира. Такое же изображение Свентовита стояло в знаменитейшем Храме в городе Аркона. Кумир истреблен епископом Абсалоном в 1168 г.
Саксон Грамматик пишет: "Город Аркона лежит на вершине высокой скалы; с севера, востока и юга огражден природною защитой... с западной стороны защищает его высокая насыпь в 50 локтей... Посреди города лежит открытая площадь, на которой возвышается деревянный храм, прекрасной работы, но почтенный не столько по великолепию зодчества, сколько по величию бога, которому здесь воздвигнут кумир. Вся внешняя сторона здания блистала искусно сделанными барельефами различных фигур, но безобразно и грубо раскрашенными. Только один вход был во внутренность храма, окруженного двойной оградою... В самом храме стоял большой, превосходящий рост человеческий, кумир, с четырьмя головами, на стольких же шеях, из которых две выходили из груди и две – к хребту, но так, что из обеих передних и обеих задних голов одна смотрела направо, а другая – налево. Волосы и борода были подстрижены коротко, и в этом, казалось, художник сообразовывался с обыкновением руян. В правой руке кумир держал рог из различных металлов, который каждый год обыкновенно наполнялся вином из рук жреца для гадания о плодородии следующего года; левая рука уподоблялась луку. Верхняя одежда спускалась до берцов, которые составлены были из различных сортов деревьев и так искусно были соединены с коленами, что только при внимательном рассматривании можно было различить фуги. Ноги стояли наравне с землей, из фундамент сделан был под полом. В небольшом отдалении видны были узда и седло кумира с другими принадлежностями. Рассматривающего более всего поражал меч огромной величины, ножны, черен которого, помимо красивых резных форм отличались серебряной отделкой... Кроме того этот бог имел также храмы в многих других местах, управляемые жрецами меньшей важности. Кроме того при нем был конь, совершенно белый, у которого выдернуть волос из гривы или хвоста почиталось нечестием... Святовита символизировали разные знаки, в частности, резные орлы и знамена, главное из которых называлось Станица... Власть этого небольшого куска полотна была сильнее власти княжеской."
Итак, кумир бога Света - четырехликий (возможно, что две головы при этом женские), символами Световита являются меч, рог и, возможно, лук, как показано на ряде средневековых польских гравюр. Требы Световиту и/или Белобогу приносились в виде высокого пирога, который резался на четыре части, а возможно, и разносился затем на все четыре стороны, в согласии с направлением взора Световита. Вино было сладким, потому что на его терпкий запах слетались насекомые - свидетели верований утверждают, что кумир Белобога был облеплен мухами. Из-за этого его отождествляли с Вельзевулом. На самом деле речь идет только лишь о том, что требы приносились сладким, вероятно совершались возлияния непосредственно в уста кумира или они мазались жертвенным медом.
Одним из главных праздников Световита-Белобога можно считать календарный Таусень - осенний солнцеворот, когда урожай собран, и надо заботиться о благополучном новом - в следующем году.

ВЕЛЕС и/или Чернобог
Чернобог – навий, “злой” бог согласно "Славянской хронике" Гельмольда. В сербо-лужицком пантеоне назван А.Френцелем (1696) – Czernebog, причем первым в этом пантеоне - противник Черного бога - Свентовит.
Аль-Масуди в десятом веке дает описание святилища некоего бога на черной горе: "... в нем (здании на черной горе) они (славяне) имели большого идола в образе человека или Сатурна, представленного в виде старика с кривой палкой в руке, которой он двигает кости мертвецов из могил. Под правой ногой находятся изображения разнородных муравьев, а под левой – пречерных воронов, черных крыльев и других, а также изображения странных хабашцев и занджцев (т.е. абиссинцев)".
Петр Альбин в "Миснейской хронике" говорит: "славяне для того почитали Чернобога, как злое божество, что они воображали, будто всякое зло находится в его власти, и потому просили его о помиловании, они примиряли его, дабы в сей или загробной жизни не причинил он им вреда". Гельмолд описывает, что когда на пиру у славян чествовали злого бога Чернобога, то при обносе гостей чашею каждый произносил проклятия, а не слова благословения. Впрочем, каждый понимает в меру своего воспитания: "Удивительное суеверие славян, ибо они на своих празднествах и пирах обносят круговую чашу, возглашая над нею слова – не скажу благословения, но проклятия, во имя богов доброго и злого, так как ожидают от доброго бога счастливой доли, а от злого – несчастливой; поэтому злого бога даже называют на своём языке дьяволом или Чернобогом".
По мифу, приведённому Срезневским, Сатана (читай Чернобог) поганит душу человека, созданного Богом, собственно и по христианским догматам это так. По другому мифу, приведённому Афанасьевым Сатана (Чернобог) создал человека из пота Бога. Похожий миф есть в Лаврентьевской летописи. Чернобог – сотворец Мира.
В мифологии балтов черного бога именуют Виелоной, Велнсом или Велсом, что собственно и означает “чёрт”, “дьявол” - это постоянный противник Громовержца и владелец мира мертвых, шут и трикстер. Не надо быть семи пядей во лбу, чтобы не заметить идентичность этого имени и сходства этого образа со славянским Велесом.
Имя его варьируется в списках летописи и поучениях против язычества — Велес, Волос, Власе, Власий, Влас – "скотий бог", “скотий”, т.е. дикий, лютый, звериный. Это подтверждается тем, что Велес уподоблен Пану – богу Дикой природы (Мater Verborum — "Veles: Велесъ — Pan, ymago hircina"). Соотнесение Сатаны с козлом в средние века не нуждается в доказательствах.
Русские летописи по договорам Олега и Святослава с греками:
В лето 6415 (911): “Цесарь же Леон с Александрьмь мир сьтвориста с Ольгьм, имьшеся по дань и роте заходивьше межю собою, целовавьше сами крьст, а Ольга водивьше на роту и мужа его по Русьскому закону и кляшася оружием своимь и Перуньмь, богьмь своимь и Волосьмь скотиемь богьмь и утвердиша мир”.
В лето 6479 (971). “...да имеем клятву от бога, в нь же веруем и от Перуна и от Волоса, скотия бога”.
Вероятно, Велес и податель богатства (через скот, основное богатство кочевых племен — “бог скотов” (“О идолах Владимировых”), а позднее и просто бог достатка, который зарабатывается трудом на протяжении всей жизни.
Есть все основания полагать, что именно Велес следит за исполнением законов и договоров, он отец и рассудитель истины, подобный Гермесу и Одину. Потому “Вторый (идол) Волосъ, бог скотiй, бяше у них (язычников) во великой чести” (“Густинская летопись” ).
Упоминание Велеса в договоре, рядом с Перуном — покровителем князя и дружины, не случайно. Меркурия германцы также призывали в паре с воинственным Марсом. И не случайна здесь сакральная пара — мудрый, старый, не совсем положительный в христианском смысле этого слова "скотий бог" и сильный, молодой воин-властитель.
Несмотря на явные атрибуты черноты Велес, как Один, Меркурий и Гермес — бог наук и мудрости. В "Слове о Полку Игореве" находим "Чи ли воспети было, вещий Бояне, Велесовь внуче...". Встречается его имя и в позднем по записи обрядовом тексте македонских болгар-помаков, так называемой "Веде славян" в изд. Верковича (см. например IV, 5. 5-13).

Боже ле Власе ле
Жива ма Юда учила
Да си пее Ясна Книга,
да си пее и да пише.
Учила ма, Боже, научила.
И ты, Боже, да ма учишь
Да си праве кушер-та.
Да ми дадешь триста вола,
Триста вола, триста крави

В апокрифе "Хождение Богородицы по мукам" Велес прямо назван бесом, но еще он назван и "злым богом", почти как Чернобог у Гельмолда в "Славянской Хронике" (подразумевается, что были и добрые боги, обращаем внимание на множественное число): язычники "это те, которые богами называли; солнце и месяц, землю и воду, зверей и гадов, кто в жестокосердии своем дал богам имена, как людям, и те, которые почитали Утрия, Трояна, Хорса, Велеса, превратив бесов в богов. И в этих злых богов верили люди”.
Дословно по другому списку: "вероваша, юже ны бе тварь Бог на работоу створил, то то они все богы прозваша солнце и месяц землю и водоу, звери и гады, то сетьнее и члвчь окамента оутрия трояна хрса велеса пероуна на Богы обратиня бесом злым вероваша, доселе мракмь злым одержими соуть, того ради сде тако моучаться".
Рядом с ним, Велесом, в перечне стоят Троян, согласно сербским легендам опасающийся солнечного света и имеющий козлиные уши великан, а также Хорс. "Слово о полку Игореве" свидетельствует о некоем ночном пути Хорса, ибо Всеслав рыскал в образе волка именно ночью:
"Всеслав князь людем судяше, князем грады рядяше, а сам в ночь волком рыскаше; из Кыева дорискаше до кур Тмутороканя, великому Хорсови волком путь прерыскаше".
Чехи, даже приняв христианство, помнили Велеса, как одного из самых могущественных “демонов”, приносили в жертву ему черных кур и голубей . В “Слове св. Григория” сказано о поклонении славян “скотноу богоу и попутникоу и лесну богу”. Т.е. Велесу – богу скотьему, покровителю путешественников, богу лесов.
О черноте Велеса свидетельствует отсутствие его столпа в пантеоне князя Владимира, столп Велеса стоял отдельно, не на холме, а на Подоле. Между тем и разделываются с Велесом в Киеве при Владимире, отправляя в загробным мир по реке, т.е. не уродуют, а хоронят старого бога. В "Житие Владимира" говорится: "А Волоса идола... веле в Почайну реку воврещи" Этим, якобы Владимир отправил Велеса, как доселе и Перуна, в плавание в царство мертвых. Упокоил, стало быть, двух самых известных славянских богов.
Впрочем, в Ростове много позже каменный кумир Велесу рушат. В житие Авраамия Ростовского сказано: "Чудский конец поклонялся идолу каменну, Велесу." Обращаем внимание на сакральное местоположение кумира — Чудский конец. С Велесом сравнивается непосредственно бес, владеющий знанием о спрятанных кладах. И Авраамий, уничтоживший "идолу камену" Волоса в Ростове, "едва не стал жертвой беса", преобразившегося в свою противоположность — "в образ воина, который возвел на него навет "царю" Владимиру..”. Бес "обвинил Авраамия в том, что тот занимается волхвованием, что он утаил от князя найденный им в земле медный котел с деньгами". Это поистине дьявольская издевка достойна трикстера Локи и навьего бога — Одина.
В "Сказании о построении града Ярославля", источнике XVIII века, восходящем к древней записи, "которая хотя и подновлялась позднее, но тем не менее в достаточной степени отразила истинный ход событий", прямо говориться, что волхвы были жрецами "скотьего бога": "Сему же многоказненному идолу и керметь (капище) створена бысть и волхов вдан, а сей неугасимый огнь Волосу держа и жертвенная ему кури". Жрец гадал по дыму костра, и если гадал плохо, а огонь угасал, то жреца казнили. “И люди эти клятвою у Волоса обещали князю жить в согласии и оброки давать ему, но только не хотели креститься… При засухе язычники молили слезно своего Волоса, чтобы низвел дождь на землю… На месте, где некогда стоял Волос, тут и дудки, и гусли, и пение, раздававшееся много раз, и плясание некое было видимо. Скот же когда на этом месте ходил, необычной худобе и недугу подвергался… Говорили, что вся эта напасть была гневом Волоса, что он превратился в злого духа, дабы сокрушить людей, как сокрушили его и керметь” .
Н.М. Карамзин пересказывает (без ссылки на источник, но это по сути один из вариантов "Великопольской Хроники") "для любопытных" "басни", в одной из которых находим: "Словено-Русские князья, обрадованные такою грамотою (от Александра Македонского), повесили оную в своем капище с правой стороны идола Велеса... Чрез несколько времени восстали от их рода два князя Лях (Мамох, Лалох) и Лахерн, воевали землю Греческую и ходили под самый царствующий град: там, близ моря, положил свою голову Князь Лахерн (где создан был после монастырь Влахернский...)"
С большой долей вероятности можно говорить, что Велес – водчий и пастырь мертвых как его балтские аналоги, как и св. Николай.
"Бежит река огненная, чрез огненну реку калиновый мост, по тому калинову мосту идет стар матер человек; несет в руках золотое блюдечко, серебряно перышко... сбавляет с раба божьего семьдесят болезней".
Бог-оборотень, хозяин магии и сокровенного, властитель перекрестков, навий бог, как нами было показано в нашей предыдущей книге , где проводился функциональный анализ образов Тота, Гермеса, Меркурия, Одина, Велеса.
Одно из его имен Мокос – муж Макоши, богини судьбы (нам известно по

меньшей мере четыре поминания Мокоша-Мокоса в мужском роде) — таким образом и сам Велес, выступающий в сказках, как старик с путеводным клубком - бог Удачи. Заметим, что в индоевропейской традиции боги имеющие сходные имена, обладали и сходными функциями. Например, римские лары, русские мавки, русалки, римские Фавн и Фавна, индийские Адитьи и т.д.
Возможно, он и есть Чернобог славян, хотя имеет воплощение и в Прави. Велес отождествлен Б.А.Рыбаковым с трехликим изображением на нижнем ярусе Збручского кумира, поддерживающим основание мира.
У словен приильменских, Волос-Велес, вероятно, выступал также под именем Ящера или Волхова. Почитание приходилось на 19 декабря - Николу Водяного
Волх, Волхов, Волховец – также и сын Ящера, бог-оборотень, бог охоты и добычи подобный Велесу, вероятно, владелец вод и, возможно, покровитель воинов, указания на него есть в "Слове о Полку Игореве", былинах о Волхе Всеславиче и Садко, Первых Новгородских летописях, как Вук-Огненный Змей описан у сербов. Первопредок – Серый вещий Волк из русских сказок. Ипостась Велеса. День его отмечают в средней полосе России 2 октября, это начало охотничьего сезона.
Волосыни – жены Велеса, созвездие Плеяд согласно И.И.Срезневскому (они же Власожелищи, Бабы) со ссылкой его на сочинение Афанасия Никитина "Хождение за три моря": "Волосыни да кола въ зорю вошли, а лось головою стоитъ на восток" . Волосожары – Млечный Путь – "Велес чесався и волосья разбросал". По древнейшим представлениям (египтяне, германцы, славяне), Вселенная появилась от небесной коровы. Млечный путь - ее молоко. Велес – сын Коровы Вселенной. Лось – Созвездие Большой Медведицы – чертоги Велесовы.
Итак:
1. “Скотий бог” - хозяин Дикой Природы.
2. Водчий на всех Дорогах, господин Путей, покровитель всех путешественников
3. Хозяин Нави, властитель Непознанного, Черный бог
4. Посмертный судья и прижизненный испытатель.
5. Могучий волшебник и повелитель магии, оборотень.
6. Покровитель торговли, посредник в договорах и толкователь законов.
7. Податель богатств.
8. Покровитель знающих и ищущих, учитель искусствам, в том числе скальдическому
9. Бог удачи.
День Велеса – среда, камень – опал или обсидиан, металл – свинец или ртуть, дерево – ель, сосна, орех или ясень (тис), именно из них следует делать обереги, посохи, кумиров и прочие предметы, связанные с культом Велеса.
Мифообраз северного бога-волшебника, конечно, несколько иной, чем в Южной Традиции. Местами устройства жертв Велесу и посвящений ему являются густые хвойные леса. Зачастую непролазные с покляпыми деревьями и валежником, Велес волохат и любит мхи да лишайники, а также грибы, возможно, ставили ему кумир или клали требы на развилке и перекрестках трех лесных дорог. Три вечнозеленых дерева (часто сосны – отсюда и "заблудиться в трех соснах") и муравейники – тоже знаки Велесовы. Если на равнинной местности – то те же перекрестки, но с одиноким деревом или камнем на них.
Черный ворон или филин, кот, полоз или уж – все это предвестники взгляда Велеса на язычника во время обряда.
На капищах Велеса могли висеть не только грамоты с письменами, как в легенде, а также скотьи черепа или рога. Вероятно, и сам кумир Велесу увенчивали рогами – еще и отсюда его отождествление с Сатаной, или кривой палкой.
Велесу жертвовали медью, ибо он – бог благополучия и достатка, шерстью и мехом, а также возливали пивом и квасом – теми напитками, которые он научил людей готовить по одной из легенд.
Изображения кумиров Велеса могут содержать изображения того же рога (или быть рогатыми), а также мертвую человечью голову в руке бога. Кумиры Велесу, согласно реконструкции Д.Громова, ставили не на вершине холмов, а на склоне или в низине, ближе к водам. Его, Велесовы, дни праздновали особо торжественно 22-24 декабря, 31 декабря, 2 и 6 января — в дни Николы Зимнего, 24 февраля просили “скотьего бога” сшибить рога с Зимы. А также чтили его и в дни чествования Николы Вешнего – 22 мая (Ярилин день, семик). 12 июля – когда ставят первый сноп и начинают косить, заготавливая сено для скота. Между 18 и 20 августа Велесу завивали клок на убраном поле “на бородку” — Николина борода.
Мы считаем, что под хейти — божественным псевдонимом — Черный бог у славян мог скрываться именно премудрый древний Велес, ведь этика народов Северной Традиции — не этика Добра и Зла, она основана на понятии справедливости.
На протяжении всех веков языческая традиция противостояния Черного и Белого бога продолжается и проявляет себя на всех уровнях. Первый — Старый — умиротворяет природу, второй — Молодой — ее возрождает, а с ней и восстает сам, полный сил. Весной молодой сменяет старого, а Новый меняет Прежнего. Затем цикл повторяется, и так будет вечно.
Велес - покровитель зодиакальных Козерогов, которые карабкаются вверх, упорные в своем стремлении и нет такой пропасти, из кторой бы они не спаслись, и нет такой вершины, каковую они бы не взяли.

Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К.: „Либідь”, 1993. – с.189 - 196

ДМИТРО АНТОНОВИЧ
ПЕРЕДХРИСТИЯНСЬКА РЕЛІГІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Дати характеристику української передхристиянської релігії надзвичайно важко. Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в джерелах дуже сумнівних. Почати з того, що автори всіх старих літературних пам'яток були християни і з ненавистю ставилися до віри старої часів передхристиянських. Крім того, часто буває важко установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні, а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни, вважали потрібним згущувати фарби щодо «нечестія і поганства» старих часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів, найменше журячись правдоподібністю своїх полемічних випадів проти поганства. Так само діяли і пізніші редактори, що перередагували старіші літописні списки.
Взагалі старі літературні твори, з яких доводиться здобувати відомості про стару передхристиянську віру українців,— це пам'ятники, або літописні, або проповіді проти власне вже не «поганства», а двовір'я, себто призначені для християн, які побіч Христової віри не позбулися старих — передхристиянських обрядів. Ці проповіді здебільшого постали в XII столітті, але дійшли до нас в пізніших списках не раніше XIV століття. Літописи теж, як відомо, підлягали літературним редакціям, вставкам і переробкам; при тому треба пам’ятати, що і перші автори, і пізніші редактори, компілятори, переписувачі однодушно були тенденційно настроєні проти поганства. Нарешті, при бідності і непевності наших відомостей про стару релігію може певним джерелом бути і такий чисто літературно-поетичний твір нашої старої письменності, як „Слово о полку Ігоревім”, адже воно є пам'ятником по-християнськи настроєного дружинно-придворного середовища, автор його, а може, автори різних частин цього твору, були християни-книжники, теж не ворожі християнським тенденціям. Отже, непевність і тенденційність всіх відомостей про передхристиянську релігію стоять поза всяким сумнівом.
Але на цьому не край. Коли б тільки це, то обережною і витриманою критикою та розбором, може, удалося відділити автентичне від пізніших вставок, правду – від тенденційного вигадування. Та трудність ускладнюється ще тим, що спочатку у християнських письменників панував погляд, що передхристиянські боги — це біси та що про них зовсім не благочестиво згадувати, і тому ті письменники, що могли ще знати про стару релігію уникали про неї оповідати. Коли згодом пізніше погляд на передхристиянську релігію трохи зм'якшився і в старих богах бачили вже не бісів, а «тварі», тобто речі або тварини, створені єдиним Богом і нечестиво нерозумним темним людом обожествлені, то в ті часи вже автори, що припускали можливість писати про поганську віру, щоб її поборювати, фактично вже тієї віри самі не знали, або в ліпшому разі мали поняття про зовнішні вияви поганського культу, але зовсім не були освідомлені ні про внутрішній сенс, ні про зміст поганських вірувань. Так що до успособленої тенденційності старих джерел прилучається ще й ігнорація авторів тих джерел.
При такому стані може найбільше цінними моментами в старих записах про передхристиянську віру є ті, в яких не йде мова про стару віру, про старих богів, але де оповідається про якусь важнішу подію історичного значення, а згадка релігійного характеру приходить, так би мовити, для самого автора непомітно без того, щоб він на цьому уступі запису спеціально спинив свою увагу. До таких записів відносяться в літописі оповідання про договори з греками.
Тут, зрозуміло, всю увагу автора звернено на те, щоб оповісти про самий договір; а в кінці, як деталь, сказано, що царі візантійські на вірність договору цілували хрест, а Олег із дружиною ходили на роту і клялися своєю зброєю і Перуном, богом своїм, і Волосом, „скотьїм богом”. Це сказано про договір 907 року. Про договір 945 року розповідається знову докладно, а в кінці описується присяга, що Ігор, прийшовши „на холми, де стояв Перун”, клявся на зброю і золото, а християнську Русь водили присягати до церкви Св. Ільї. Нарешті, так само в договорі 971 року Святослав клявся в ім’я Перуна і „Волоса, бога скотья”. Це, власне, може і всі автентичні відомості, які маємо про стару віру, і назви двох богів - Перуна та Волоса, - очевидно, головніших богів, іменем яких князі і дружина клялися. Решта імен старих богів, що зустрічаються в літописах, правдоподібно, пізніші вставки і взагалі – матеріал сумнівний. Із наведених же вище відомостей про три договори з греками можна зробити ніби висновок, що бог Перун був головним богом князя і дружини, і ним клянуться князі з дружиною. В 945 р. Ігор клянеться тільки Перуном. А в 945 і 971 роках Олег і Святослав клянуться, крім Перуна, ще й „Волосом, богом скотьїм”. Обидва рази пояснення, додане до Волоса, що він „бог скотій”, здається, треба розуміти в тому сенсі, що скотина тоді була, так би мовити, „монетна одиниця”; замість відсутніх грошей рахували на скотину.Отже, Волос був свого роду Меркурієм, богом торгівлі, головним богом купці», і договори, що мали торговельний характер, мусили бути скріплені, крім військового елемента - князя та дружини, що клялися іменем Перуна, ще й торговим елементом із клятвою на головного бога торгівлі — «Волоса, скотья бога».
Коли вищеприведені міркування можуть здаватися дещо хиткі, то всі інші здогади про стару релігію українського народу ще менше певні; а оскільки опрацювання і досліди над, виясненням тої релігії все ж проводяться досить енергійно, то із обережності краще подати деякі думки і висновки окремих дослідників, не беручи відповідальності за їх непомильність.

Вже Буслаєв, займаючись питанням про стару передхристиянську релігію слов'ян, бачив у ній дві доби: стару — з головним богом Сварогом і нову — з богами Перуном і Волосом. Перша стара доба була ніби загальнослов'янська, чи праслов'янська, друга — власне руська. Це останнє твердження Буслаєва було заперечувано, бо ім'я бога Волоса зустрічається у південних та західних слов'ян. Але назагал думку про два періоди в передхристиянській міфології; старий — з богом Сварогом на чолі і новий — з головним богом Перуном, прийняли і академік М. Грушевський, і В. Корж, який рішуче стоїть на тому, що ім'я Сварога не є вигадкою, бо в XІ - XIII століттях вигадати його було нізвідки. Навпаки, проф. Є. Анічков уважає, що бога Сварога не було зовсім, що це ім'я постало від імені Сварожич, що він зовсім не був богом, а був огнем при стодолі. Тому коли в літописі з'являються пізніші вставки з іменами богів князя Володимира Великого, то імені Сварожича немає. Але, гадає Є. Анічков, що коли був огонь-сварожич, то пізніше могли для нього придумати батька — бога-царя Сварога. Але разом із тим Є. Анічков вважає, що і культ бога Перуна дуже недавній, власне заведений Володимиром Великим як культ головного бога держави, якому мали підлягати всі інші боги тих народів, що підлягали Київській державі Володимира. Тому, вважає проф. Є. Анічков, Володимир підніс значення бога Перуна як головного бога держави і як символ державного об'єднання у Кяєві, а свого дядька Добриню - послав воздвигнути бога Перуна і в далекому Новгороді — своєму найдальшому, але важливому для Києва пункті на шляху із варяг в греки. М. Грушевський відкидає новаторство Володимира в ділі насадження культу Перуна, що, як видно, був у князів і дружини головним богом — і за Олега, і за «сіх князів Ігоревичів (які, до речі, себе тоді ще Рюриковичами не називали і легенди про Рюрика ще не знали. Ця легенда про Рюрика, Синеуса і Трувора є значно пізніший варіант київської легенди про трьох братів Кия, Щека і Хорива, що також не була легендою дуже старою, а була легендою, правдоподібно, вже літературного походження) .
Так само і Є. Голубинськнй вважає, що Володимир нічого нового в передхристиянській релігії не запроваджував, що Перун стояв і за Ігоря та Святослава і „Володимир не мав потреби ставити там Перуна, або він тільки замінив застарілу статую на нову”. Що ж до посилки Добрині з метою поставити статую Перуна в Новгороді, то Голубинський питається: «Що це може значити, це поставлення одного ідола, як не те, що на початку кожного князювання було у звичаї поставляти по головніших містах по новому ідолові, або просту безглуздість, що вифантазувалася у літописця (або його пізнішого переписувача) для його власної мети?»
Так, кожна точка, кожне твердження щодо старої дохристистиянської релігії українського народу викликає у найповажніших дослідників діаметрально протилежні погляди і твердження. Так, більшість російських дослідників вважає, що принесення людей у жертву Перунові практикувалося. Є. Анічков це рішуче твердить в своїй монографії „Язичество и древняя Русь”, але це переконання у нього виростає з того, що людські жертви давно тривали в північних московських дебрях, де волхви „різали богам чадь”. Але практика у фінських народів не може бути доказом практикування людських жертв у Києві. Факт людської жертви вважає доведеним і А. Шахматов у випадку 983 року, коли дружина Володимира хотіла принести в жертву Перунові сина одного з дружинників — Тура, що виявився християнином і не згоджувався видати свого сина, теж християнина, на заклання. Це ніби викликало обурення всієї дружини, що умертвила і батька, і сина; в особі батька, що звався Тур або Тури, Шахматов бачить першого святого мученика на Україні, а в назві Турової божниці бачить церкву, присвячену цьому первомученикові Турові.
Але і відносно цього факту академік М. Грушевський зовсім слушно ставить питання: «Чи не маємо тут до діла просто із спогадами про забиття варяга-християнина за зневагу старих богів,
і чи не з'явилася людська жертва як наслідок літературного опрацювання під впливом книжних взірців?» Таке питання тим більше слушне, що релігійний фанатизм у колі сповідників многобожжя є річчю незнаною. Прихильники многобожжя. як правило, не переслідують богів інших племен чи народів, а навіть коли ті племена собі і покоряють, то щонайбільше вимагають, щоб і боги покорених племен визнали зверхність богів племені-переможця. Тому племена переможців своїх головних богів оточували меншими богами племен
переможених. Якогось же переслідування на ґрунті різнобожжя не було. Легенди про намагання нав'язати своїх богів - це здебільшого вигадки пізніших християнських письменників. Навпаки, релігійний фанатизм є властивий сповідникам Єдиного Бога (іудеям, християнам, магометанам), що вважають свого бога єдиноістинним і справжнім, а всіх інших богів – або просто бісами, або, в кожнім разі богами неправильними. Тому всі переслідування християн звичайно мали під собою християнський фанатизм і непошану християн до поганських богів та зневажання тих богів з боку християн. Пізніше ж християнські автори, звичайно, справу обертали і фанатизм приписували поганцям, а самих християн представляли як невинних жертв поганського ізувірства, мучеників, що невинно постраждали. Подібне християнське літературне опрацювання легенди, як гадає акад. М.Грушевський, могло мати місце і в київській події з Туром. І взагалі, акад. М. Грушевський висловлюється в тому сенсі, що існування на Русі IX — X століть звичаю приносити в певних особливих випадках людські жертви видається все ж таки сумнівним.
Крім такої розбіжності думок у дослідників старої дохристиянської релігії, підноситься ще одна думка, що взагалі порушує питання про єдину релігію цілого населення Київської Русі. Так, Є. Анічков гадає, що не можна говорити про релігію цілого населення, а тільки про кілька релігій. Так, релігію з головним богом Перуном Є. Анічков вважає за релігію князя та його дружини; міське торгове населення мало релігію з головним богом Волосом, а сільське населення мало ще інші вірування, якими миродайні державні чини того часу просто не цікавилися і про них не згадували. До князювання Володимира Ігоревичі мали свого бога в себе у дворі теремному, де трималися із своєю дружиною, з якою жили спільним життям і почували потребу, щоб всі члени дружини і князь були зв'язані одною вірою. Тому в справах віри князь радиться з дружиною, через те Святослав не хотів приймати християнства, що дружина його тому противилася. Коли ж все-таки до складу дружини входили християни, то це вносило небажаний розклад, і коли нарешті Володимир із дружиною перейшли на християнство, то почасти також і для того, щоб знищити в колі дружинників різницю в вірі. Коли раніше Володимир виніс статую Перуна із теремного свого двору на горб, то цим призначив бога свого і своєї дружини для загального почитання як головного бога держави. Цим актом, як каже Є. Анічков, Володимир із дружиною «із збройної сили обернувся а політичну владу». Поставивши Перуна як головного бога держави, оточили його іншими богами, богами народів, що підлягали Київській державі, і ті боги мусили скоритися перед Перуном, як молодші боги, подібно як їхні народи корилися під владою Києва. Цим ніби пояснюється, що коли Володимир із дружиною перейшли на християнство і скинули Перуна, то людність поставилася до цього байдуже, як до зміни князівського ритуалу, що населення менше обходить. Тому офіційне охрещення пройшло легко. Але елемент, що стояв в опозиції до князя та дружини, став у опозицію і до християнства та всякі стихійні та політичні нещастя (голод, мор, війна, посуха тощо) приписував зраді старим богам і час від часу підіймав заворушення.
Зі введенням християнства прийшла нова християнська ієрархія, а стара державна ієрархія перейшла в опозицію, провадила протихристиянську агітацію в народних масах, проявлялась час від часу в містах, але, не маючи успіху, не уміючи організувати свого руху, терпіла поразки і відступала від міст до народних мас.

Яким було коло богів Володимирових, так би мовити, менших богів і з Перунового кола, сказати важко. Старші редактори літопису тих богів не перелічують. Але ті старіші редакції укладалися більше ніж через півстоліття після введення християнства. Перелічення тих богів прийшло в літописних списках пізніших редакцій, що прийшли через сто-півтораста літ після введення християнства. Очевидно, таким літописним свідоцтвам багато віри надавати не можна, і в ліпшому разі в іменах перелічуваних богів треба бачити почасти поетичну вигадку, почасти казкові перекази, найпевніше – це імена богів, що жили в народних віруваннях різних племен і народів, що жили у Київській державі, - жили побіч офіційного християнського Бога. Очевидно, це були імена богів, яких треба було знизити, скомпрометувати, представити давно скинутими богами. Отже, перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з'являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив „кумири” — «Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хьрса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь»...
Отже, цю звістку літопису ми не маємо ніяких підстав трактувати як дійсний опис подій, що мали місце за більше ніж сотню років перед тим, як зроблено цей запис, але можемо найбільше взяти на увагу, що імена, тут наведені, були знані через 100—150 років після прийняття християнства, і, очевидно, християнські письменники вважали потрібним їх поборювати. Це тим більше правдоподібно, що подібні імена вставлено і в поучення проти двоєвір'я, так зване «Слово нікоєго Христолюбця», і в перекладену з грецької мови повість про „ходження Богородиці по муках”, і, нарешті, деякі з цих імен зустрічаються в «Слові о полку Ігоревім». Коли на протязі півтора — двох століть християнство закріпилося в містах постійно, то християнські проповідники вже боролися не з прихильникам» поганської віри, а з обивателями, що вважали себе за християн, але не розумілися на християнській догматиці і трималися старого ритуалу. Часто прихильниками того ритуалу були і християнські священнослужителі. Проти них направляли свої проповіді освічені християнською книжністю проповідники. Що ж до «Слова о полку Ігоревім», то цей поетичний пам'ятник ХІІ ст. власне вже називає не богів, а їхнє потомство, їхніх внуків; Бояна називає „Велесов внуче”, вітри — „Стрибожі внуці”, двічі згадуються сили „Дажьбожя внука”. Можна думати, що автор «Слова” деяких богів очоловічує, не вважає більше за богів, а просто за визначних предків своїх сучасників. В не зовсім ясному реченні названо ім'я бога Хорса, але, очевидно під цим треба розуміти якусь територію на сході від Київської держави, мешканці якої ще не прийняли християнства, а поклонялися Хорсові. В Дажьбогові дехто хоче бачити бога сіверян, що складали Ігореве військо, і ніби тому Ігореві полки називаються внуками цього бога.
Але коли в розумінні позитивних відомостей про нашу передхристиянську релігію багато непевного і неясного, то, навпаки, можна з певністю винести кілька тверджень характеру негативного, а саме про те, слідів чого у нас ні в літературі, ні в переживаннях не збереглося. Так, з певністю ні про яку генеалогію богів передхристиянських у нас говорити не доводиться. Навіть всі боги, що в літературних джерелах названі, всі чоловічого роду; богинь зовсім немає. (Можливо, що богинею була якась неясна «Мокошь», але це, правдоподібно, божество якогось фінського племені, що підлягало Київській державі.) Ще характерніше, що немає ніяких натяків на існування дуалізму, тобто двох начал (добра і зла). Всі боги добрі, всі дбають про благо людини. Деякі боги, може, трохи небезпечні, але ніколи не злі. Коли начало зла прийшло з християнством на Україну (у вигляді диявола чи сатани), то і цей образ на Україні втратив свою демонічну могутність і в уяві українського народу обернувся в істоту досить нещасливу.
Коли князь і дружина прийняли християнство офіційно в кінці X століття, то християнська ієрархія підняла боротьбу з новооберненими християнами міста та продовжувала її кілька століть, домагаючись викоріняти поганські обряди, або двовір'я. Що ж до селянських мас, то приведення їх до християнської віри взагалі треба датувати на кілька століть пізніше, а зі слідами двовір'я ще велася боротьба у ХУШ і ХІХ століттях. Але ця боротьба провадилась, так само з поганською обрядовістю, отже, із зовнішніми виявами, а внутрішнього змісту тих обрядів уже не розуміли, як не розуміли і християнські проповідники XII століття.
Взагалі що стосується до вірувань селянської верстви, то старе аристократичне письменство, як і взагалі вищі класи населення, ними зовсім не цікавилися, і в старих літературних джерелах шукати звісток про них не приходиться. За відомостями про вірування селянських мас треба звертатись до матеріалів етнографії, які можуть трохи пролити світло в цій ділянці. Народні звичаї, перекази, взагалі матеріал фольклору українського, досить багатого, досліди старіших пережитків у фольклорі подекуди проливають світ на деякі риси народних передхристиянських вірувань. Але, щодо висновків із фольклорного матеріалу, то треба бути дуже обережним. Здебільшого прийнято думати, що релігійний культ українського селянства — це був культ природи, правдоподібно, сполучений більше із Сонцем, ніж із Місяцем. Принаймні, основні українські обряди сполучені з поворотами Сонця: колядування та щедрування — з зимовим поворотом Сонця на літо, веснянки — з весняним рівноденням купальська справа – з літнім поворотом Сонця на зиму, і коляда – з осіннім рівноденням. Так, ніби уцілів народний сонячний календар. Але дехто з фольклористів знаходить якісь менш виразні пережитки, що вказували б і на місячний культ. Звичаї похоронні й поминальні вказують на віру в загробне життя померлих. Мабуть, виявлявся культ природи і в тому, що народна фантазія заселяла ліси, поля, болота різними потворами та духами, що під впливом християнства злилися в поняття нечистої сили, але це належить до явищ порівняно недавніх.
В кожнім разі, на селі як християнство, так і сполучене з ним поняття про чорта порівняно недавнього походження і, як констатує Ф.Вовк, поняття про чорта тісно сполучене з біблійними та середньовічними теологічними поняттями. Український чорт, як зрештою, і його західноєвропейські родичі,— нещасливий бідолаха, що на превелику силу заселює свої володіння кількома заблудними дущами. Це жалюгідна істота, недогадлива, що завжди потрапляє в неприємне для себе становище... Ця відсутність у світогляді українського народу — як у найдавніших часах, так і пізніше - начала зла як рівнозначного з добром, лихого духа, що постій бореться з духом добрим, накладає характерну печать на увесь народний характер і на всю народну культуру. Народні маси, що довго зоставалися чужими християнству, як кажуть етнографи, зберегли найбільш старовинні вірування, що сполучені з культом небесних світил, а все інше має пізніший і, очевидно, наносний характер. Це дозволяє нам думати, що християнство в центрах і пізніше на селах лягло на Україні на грунт, вільний від усякого фетишизму. Правдоподібно, цим треба пояснити і те, що на Украй ніколи не було сектантства, що зароджується, як відомо, на грунті обмежено-формального ставлення до предметів ушанування. Із всіх ухилів від православної віри на Україні поза державно-політичною акцією спостерігались тільки рухи чисто раціоналістичні - соцініанство в минулому і баптизм у сучасності.
Досліди передхристиянської релігії на Україні проводяться вже від недавнього часу, але головним їх успіхом треба вважати те, що вони розвіяли чимало легенд і неправдивих тверджень про стару передхристиянську релігію, але зате дуже мало збагатили наші правдиві відомості про неї. Можна сказати, що ці досліди виявили, як мало ми знаємо про стару релігію і як обережно треба ставитися до відомостей про неї.

Аничков Е. Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914
Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. – Прага, 1927.
Грушевський М. Історія України – Руси. – Львів, 1904. - т.1
Корж В. Владимировы боги//Сб. Харьк. ист.-филол. об-ва. – Харьков, 1903. – т.18.

из Скандинавской мифологии
 

Как и у любого народа, у скандинавов давняя история, идущая из глубины веков, и лёгшая в основу мифов этих народов.
Мир скандинавских легенд состоял из трёх уровней. Верхний уровень – небесный, называвшийся Асгард, где находились великолепные чертоги богов, живших там со своими слугами и последователями.
На среднем уровне располагался мир, в котором жили люди; он назывался Митгард. Эти два уровня были соединены мостом из яркой радуги, названным Бифростом. Митгард был со всех сторн окружён океаном, где обитал огромный морской змей по имени Йормунганд.
На нижнем ярусе находились страна смерти Нифлхейм – ледяная пустыня, и Муспельхейм, огненная земля. Все эти уровни Вселенной держали вместе гигантские корни волшебного ясеня, называвшегося Югдрасиль.
Какие же они боги скандинавов?
Верховный бог скандинавов – Один. Его одинаково страшились и люди, и боги. Будучи богом войны, он вызывал на земле войны, посылая вниз своё волшебное копьё. Он являлся также и богом поэзии, вдохновлявшим сказителей и поэтов викингов (их называли скальдами). У Одина был всего один глаз, ибо вторым он пожертвовал ради приобретения мудрости и знаний. Он ездил на великолепном восьминогом коне по имени Слейпнир. На его плечах сидели два ворона, которых звали Мысль и Память.
Супруга Одина, богиня Фригг, славилась своей добротой и красотой. Она заботилась о здоровье и благополучии всех людей, а особенно детей. У неё был очень сильный характер, и она могла при желании перехитрить самого Одина.
Тор был сыном Одина и Земли. Это рыжебородый силач, разъезжающий по небу на огромной колеснице, запряжённой баранами. Согласно поверью, колёса этой колесницы производили оглушительный грохот, который доносился до земли в виде раскатов грома. Как бог законности и порядка, он устрашал врагов своей невероятной силой и волшебного молота, называвшегося Мьёльниром.
Локи – сын двух великанов, однако его считали ещё и братом Одина по крови. Он мог без труда изменять свой облик и превращаться в любое животное. Локи был очень красив и умён, но со временем сделался плутоват и, в конце концов, потерял совесть.
Фрей – бог плодородия. Благодаря ему светило солнце, шёл дождьи всходили посевы. В Швеции во время уборки урожая статую Фрея возили в повозке по всей округе. Крестьяне верили, что так можно обеспечить богатый урожай.
Фрея – сестра-близнец, являлась богиней любви и смерти. Её колесницу влекли по небу два громадных кота. Она обладала волшебной силой, позволявшей ей предсказывать будущее и принимать самые разнообразные формы и обличия.

Передхристиянські вірування наших предків
 

До прийняття християнства наші предки були поганами (язичниками). Одні з них у різних формах обожнювали природу та її явища, а серед інших панував культ предків. Кожне плем'я шанувало своїх богів, а також мало якісь власні культи.
Про релігійні вірування в українських землях маємо підстави стверджувати, починаючи з другої чверті IV тис. до н. є., коли тут жили ранньотрипільські племена. В їхніх різних поселеннях знайдено багато скульптурних зображень Великої Матері всього сущого, що вважалася богинею родючості. Трипільські хлібороби мали релігійні обряди, які виконувались під час зимово-весняних свят. З цими обрядами пов'язані також глиняні чоловічі фігурки. Ідеї збереження сім'ї та продовження роду підпорядковувався обряд культових поховань людей у житлах, як правило, під долівкою. З культом родючості пов'язані релігійно-магічні поховання в межах житла черепів різних свійських тварин. Характерною рисою вірувань середньотрипільських племен можна вважати розвиток чаклунства, що засвідчує безпосереднє ритуально-магічне призначення кераміки. Для пізньотрипільських племен властива диференціація культу родючості. У скотарських племен цього періоду виявлені курганні та безкурганні могильники. Під курганами ховали племінних вождів та родових старійшин. Такі кургани мали досить складну конструкцію. У поховальні камери клали розписаний керамічний посуд, прикраси з кістки, срібла та міді, зброю, а також зображення сюжетів з життя скотарів тощо.
На відміну від вождів і старійшин рядових трипільців ховали у безкурганних могильниках, у невеликих ямах разом з бідним поховальним інвентарем. Такі поховання перекривались кам'яними плитами.

Поганські культи наших предків можна поділити на певні періоди. Спочатку формою релігії був анімізм, цебто вірування в добрих (берегинь) і злих (упирів) духів. Згодом почали поклонятися Роду і Рожениці як богам родючості і добрим духам предків, що втілювали творчі сили природи. Відтак виникла ціла ієрархія божеств у масштабах племен і ширше, що підтверджується писемними матеріалами та археологічними джерелами.
Слов'яни мали священні гаї і поклонялись старим ясенам, дубам, липам, ліщині та іншим деревам. Під деревами наші предки здійснювали різні жертвоприношення. Вони поклонялись дупластим деревам, обвішуючи їх обрусами. У священних гаях стояли поганські ідоли.
Панувало багатобожжя, яке, однак, не заперечувало існування головного божества. Нерідко ним визнавали бога Перуна. Проте ще сто п'ятдесят років тому відомий український історик Микола Костомаров стверджував, що від цього божества відрізнялась єдина верховна істота — Бог, яка в інших слов'янських народів називалася також Щонайвищим Богом, Прабогом, Богом богів. Богом Вседержителем і т. п. Як вірили наші предки, Бог, що є творцем, випромінює свій життєвий дух на всі явища. Від нього походить світло, якому також поклонялись предки. Перун теж мав світоносне начало. Адже у багатьох мовах це слово вживається для означення вогню. Від скіфів воно перейшло у дещо зміненому вигляді до греків. Мабуть, трактування Перуна виходило за межі громовика і розповсюджувалось на світло взагалі. Перуна знали не лише руси, а й наші західні сусіди — поляки. Символами Перуна були кінь, громовий та сонячний знаки, дубове листя на височині тощо. Він визнавався богом війни і як «господар» дощу був безпосередньо пов'язаний з плодючістю.
Український фольклор зберіг своєрідного «двійника» Перуна в образі Вія, якого змалював Микола Гоголь у відомій повісті.
Богом світла вважався також Сварог, що був начебто батьком Дажбога, або Сварожича. Йдеться про те, що, як уже зазначалось, кожне плем'я мало своїх богів, а одне й те ж божество могло мати різні назви. Сварожич був, за переконанням наших предків, посередником поміж небом і землею, втіленням найвищої мудрості. Він міг визнаватись божеством війни, покровителем гостинності й промислів. Наші предки вірили у щорічне народження сонця, що пов'язувалось з поворотом на літо. Така подія святкувалась від 23 травня до 24 червня як свято Лада, що вважався синонімом згоди, гармонії, краси і кохання. На думку дослідників, Лад міг визнаватись також божеством весни, символом весняного сонця тощо. Інколи Лад ще називався Живом, чи Живим.
Водночас Лад і Жив виступали і як жіночі істоти. Микола Костомаров пише, що слов'яни визнавали єдиного Бога Вседержителя, Творця і Батька творіння, котрий своєю премудрою всетворною любов'ю — Ладою створив першооснову буття. Таке буття поєднувало в собі протилежності чоловічої та жіночої статі: перша виявилась у світлові, духові, а друга — у матерії, водяній плинності. Тільки животворна сила світла могла запліднити пасивний стан води, пробудити її, народити й оживити річний світ. Поєднання обох статей гармонійно творило все видиме й невидиме. Наші предки визнавали потойбічний світ, бо вірили, що смерть не здатна перервати людського існування. Проте розповсюдження обряду спалення мерців не могло ототожнюватись лише з воскресінням людського тіла, а стосувалось людської душі, що могла переходити в дерева й птахи, інколи набувати прижиттєвого вигляду. Звичай закликати померлих під час воскресіння природи має символічне значення, бо засвідчує віру в одухотворення світу.
Проте для наших предків був чужий фаталізм, який, напевне, перейшов до них разом з християнством від інших народів. Адже українське слово «доля» не тотожне ні польському «Los», що запозичене з німецької мови, ні російському «судьба». У нас воно означає, насамперед, стан людини, зумовлений її свободою, хоч можуть бути й інші пояснення в різних регіонах України.
Намагаючись зміцнити державу, великий князь Володимир Святославич вирішив упорядкувати релігійні вірування її жителів, зробивши Київ релігійним центром. Він створив пантеон божеств у центральній частині київського дитинця. Дерев'яну статую Перуна прикрашали срібна голова й золоті вуса. Крім нього, до пантеону належали Дажбог, Хорос, Стрибог, Симаргл і Мокош.
Дажбог і Хорос уособлювали Сонце, але перший був слов'янського походження, а другий, мабуть, іранського і міг бути розповсюджений серед сіверян. Симаргл вважався богом Землі, підземного царства. Слов'янський бог Стрибог, який згадується і в «Слові о полку Ігоревім», був богом вітрів. Мокош. — це жіноче божество родючості й домашнього господарства, напевне, перейшло від фінських племен.

Цікаво, що в пантеон не увійшли деякі боги, що за своїм значенням вважались однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. До таких належали, зокрема, Велес (Волос) і Род. Відсутність у пантеоні Велеса (Волоса) пояснюється тим, що він був антиподом, супротивником Перуна. Перун — це грізний бог війни, який стояв на захисті держави, а Велес — покровитель і захисник «нижчого світу», герой-змієборець, покровитель багатства і худоби, родючості, володар світу мертвих, лікар і покровитель мистецтва. Не вписувався в сферу войовничого Перуна і Род. Його функції поширювалися на хліб, сир і мед, тобто символічну, обрядову їжу, що семантично пов'язана з родючістю і використовується під час свят та обрядів ще й сьогодні.
Ці боги в фольклорі не згадуються зовсім; деякі з них були перенесені з чужих країв і не могли сприйнятись нашими предками.
За своєю природою поганство — жорстоке. З ним пов'язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку. Але жертва, навіть жорстока, мала свій сенс, який випливає з глибокої поваги та віри в майже божественну силу вбивства старшої людини.
На питання про те, чи мали наші предки жреців, напевне, не може бути однозначної відповіді. Деякі жрецькі функції могли виконувати найстарші в роді особи. Від них вони перейшли до князів, бо це слово в германців означало старійшину роду. Нарешті, нашим предкам були відомі як професійні жреці волхви.
До нас дійшли різні зображення поганських божеств. Особливо важливим був Святовит, якого бачимо на так званому Збруцькому ідолі. Археологи знайшли також капища, тобто місця виконання релігійних обрядів. Великий передхристиянський храм наших предків знайдений під час розкопок городища біля села Стільське на Львівщині.
Прийняття християнства супроводжувалось боротьбою проти поганства (руйнування ідолів і капищ, вирубування священних гаїв, знищення волхвів тощо). Незважаючи на це, сліди давніх родових культів не зникли до нашого часу. Це стосується насамперед образів так званої нижчої міфології. Йдеться, зокрема, про культ берегинь. Вони набули родинного або, в ширшому розумінні, — громадського характеру. Це засвідчують такі культові постаті, як діди, баби, праматері, рожениці, предки та ін. Очолює виконання пов'язаних з ними обрядів переважно батько родини.
Прикладом переоцінки старих культових постатей може бути Коляда. Ще в давніх джерелах називався так один з богів, але згодом, як видно з етнографічних досліджень, Коляда почав ототожнюватись зі сніпком збіжжя, що вносять у хату на Святвечір, хоча його сприйняття має дещо ширше значення. У першій третині минулого століття Микола Гоголь в поясненнях до оповідання «Ніч перед Різдвом» писав, що колись в Україні вшановували боввана Коляду.
До культових постатей передхристиянського часу належить також Купало. Український етнограф Олекса Воропай зазначає, що в старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб як головний плід рідної землі. Як про бога земних плодів про Купала згадують ще в XVII ст. Передхристиянські свята наших предків поділялись на три частини, зумовлені трьома дійствами хліборобського циклу, що мали на меті посіяти, зібрати і приготувати.

Джерело http://about-ukraine.com/index.php?text=54